* 1 Цар Калідона * 2, Ойней, батько героя Мелеагра, накликав на себе гнів великої богині Артеміди. Одного разу, святкуючи збір плодів у своїх садах і виноградниках, він приносив багаті жертви богам-олімпійцям, і тільки одній Артемі- де не приніс він жертви. Покарала за це Артеміда Ойнея. Вона послала на країну грізного кабана. Лютий, гро- МАДН кабан спустошував всі околиці Калідона. Своїми величезними іклами він виривав з корінням цілі дерева, знищував виноградники і вкриті ніжним цвітом ябло- ні. Кабан не щадив і людей, якщо вони траплялися йому назустріч. Горе панувало в околицях Калідона. Тоді син Ойнея Мелеагр, бачачи загальний смуток, вирішив влаштувати облаву і вбити кабана. Він зібрав на цю небезпечну полювання багатьох героїв Греції. Участь в полюванні брали прішед- шие з Спирти Кастор і Полідевк, Тесей з Афін, цар Адмет з Фер, Ясон з Іолка * 3, Іолай з Фів, Пейріфой з Фессалії, Пелей з Фтіі * 4, Теламон з острова Сала- хв * 5 і багато інших героїв. З'явилася на полювання з Арка- дии і Атланта, швидка в бігу, як самий прудконогий олень. Вона була вихована в горах. Її батько велів отнес- ти її в гори відразу ж після народження, так як він не хотів мати дочок. Там, в ущелині, вигодувала Атланту ведмедиця, а виросла вона серед мисливців. Як мисливиця була рівна Атланта самій Артеміді. ___________ * 1 У міфі про Мелеагр цікава наступна риса: мати Мелеагра, Алфея, дізнавшись про те, що він в бою убив її бра- та, молить богів покарати її сина, і Аполлон вбиває Мелеагра. Чому злочин Мелеагра таке велике, що рідна мати проклинає і засуджує на смерть свого єдиного сина? Це можна пояснити лише тим, що міф цей - пережиток часу материнського права, коли брат матері був її найближчим родичем, а за убійс- тво найближчого родича потрібно було мстити. Міфом про Мелеагр, як доказом того, що у греків су- ществовать в найдавніші часи материнське право, вос- користувався Ф. Енгельс у своїй праці "Походження сім'ї, приватної власності і держави". * 2 Місто на березі річки Евена в області Етолії (на заході середньої Греції). * 3 Див. Частину II: "Аргонавти". * 4 Див. Частину II ( Троянський цикл ). "Пелей і Фетіда". * 5 Острів біля берегів Аттики в Сарочінском затоці; знаменитий по морській битві греків з персами в 480 р. до н.е. е. Дев'ять днів бенкетували присутні герої у гостепріім- ного Ойнея. Нарешті, вони вирушили на полювання за каба- ном. Навколишні гори сповнилися гучним гавкотом многочис- ленних зграй собак. Собаки підняли величезного кабана і погнали його. Ось показався мчить вихором кабан, гоні- мий собаками. Кинулися до нього мисливці. Кожен з них поспішав вразити кабана своїм списом, але тяжка була боротьба з жахливим кабаном, не один з мисливців ізве- дав силу його страшних іклів. На смерть вразив кабан своїми іклами і безстрашного мисливця, аркадцев Анкей, коли він, замахнувшись своєю двосічна сокирою, хо- тел вбити кабана. Тоді Атланта натягнула свій тугий лук і пустила в кабана гостру стрілу. В цю мить по- доспів і Мелеагр. Могутнім ударом списи убив він громад- ного кабана. Скінчилася полювання. Всі раділи успіху. Але кому ж присудити нагороду? Багато героїв участво- валі в полюванні. Багато з них разілі кабана своїми остри- ми списами. Виникла суперечка через нагороди, а богині Артемі- так, гневаясь на Мелеагра за те, що він убив її кабана, ще сильніше роздула розбрат. Ця війна призвела, нарешті, до війни між етоляна- ми, жителями Калідона, і куретами, жителями сусіднього міста Плеврона. Поки могутній герой Мелеагр бився в рядах етолян - на їхньому боці була перемога. Якось, під час битви, Мелеагр убив брата своєї матері- ри Алфеї. Засмутилась Алфея, дізнавшись про загибель улюбленого брата. В шалений гнів прийшла вона, дізнавшись, що брат її загинув від руки її сина Мелеагра. У гніві на сина, Алфея благала похмурого царя Аїда і дружину його Персефону покарати Мелеагра. В нестямі закликала вона месниць Ері- ний почути її благання. Мелеагр розгнівався, дізнавшись про те, що мати закликала загибель на нього, свого сина, і віддалився від битви. Він сидів сумний, схиливши голову на руки, в спокої дружини своєї, прекрасної Клеопатри, Лише тільки перестав боротися Мелеагр в рядах етолян, як перестала супроводжувати їх перемога. Стали перемагати ку- рети. Вони взяли в облогу вже багатий Калідон. Загибель загрожувала Калідон. Даремно молили Мелеагра старці Калідона вер- нуться до лав війська. Вони пропонували героєві велику наг- раду, але не послухав герой їхніх благань. Сам старий батько Мелеагра, Ойней, прийшов до спокою дружини Мелеагра, Клеопат- ри; він стукав у зачинені двері і благав Мелеагра забути свій гнів - адже гинув рідної йому місто Калідон. І його не послухався Мелеагр. Молили допомогти Мелеагра і його сестра, і мати, і улюблені друзі, але Мелеагр був неп- реклонен. Курети між тим уже заволоділи стінами Калі- дона. Вони вже підпалювали будинки міста, бажаючи зрадити все полум'я. Нарешті, затряслися від ударів і стіни по- Коев, де знаходився Мелеагр. Тоді юна дружина його в ужа- се кинулася перед ним на коліна і почала благати чоловіка врятувати місто від загибелі. Вона благала його подумати про ту лиху долю, яка спіткає і місто, і переможених, подумати про те, що переможці заберуть дружин і дітей в тяжке рабство. Невже ж він хоче, щоб така доля спіткала і її? Могутній Мелеагр послухав благання своєї дружини. Він швидко одягнувся в блискучі обладунки, накинув на себе мечем, узяв в руки свій величезний щит і спис. Кинувся Мелеагр в битву, відбив куретів і врятував рідний Калідон. Але ги бель чекала самого Мелеагра. Почули боги царства тіней померлих благання й прокльони Алфеї. Пал Мелеагр в битві, убитий на смерть золотою стрілою далеко разючого бога Аполлона, і відлетіла душа Мелеагра в сумне царство тіней. * 1 КИПАРИС Викладено за поемою Овідія "Метаморфози" На острові Кеос * 2 в Карфейской долині, був олень, присвячений німфам. Прекрасний був цей олень. Гіллясті його роги були визолочені, перлове намисто прикрашало його шию, а з вух спускалися дорогоцінні прикраси. Олень зовсім забув страх перед людьми. Він заходив у будинки селян і охоче простягав шию всякому, хто хотів її погладити. Всі жителі любили цього оленя, але найбільше любив його юний син царя Кеоса, Кипарис, улюблений друг стріловержця Аполлона. Кипарис водив слепя на по- ляни з соковитою травою і до дзвінко дзюркотливим струмків; він ук Раша могутні роги його вінками з запашних квітів; час- то, граючи з оленем, схоплювався юний Кипарис, сміючись, йому на спину і роз'їжджав на ньому по квітучій Карфейской до- лине. ___________ * 1 Були також такі міфи про смерть Мелеагра. Ко- та народився Мелеагр, то до його матері Алфее з'явилися боги ні долі Мойри, і одна з них сказала їй: "Твій син помре тоді, коли згорить ось ця головешка на вогнищі". Почувши це, Алфея негайно погасила головешку, сховала в скриню й дбайливо зберігала. І ось, коли Мелеагр убив в битві брата своєї матері, згадала вона про пророкування мойр. Гніваючись на сина, вийняла вона головешку зі скриньки і спалила її. Лише тільки згоріла головешка і перетворилася на попіл, як помер герой Мелеагр. * 2 Один з Кікладських островів в Егейському морі. Був жаркий літній полудень; сонце пекло; весь віз дух сповнений був спеки. Олень заховався в тіні від полуденного спека і ліг у кущах. Випадково там, де лежав олень, полював Кипарис. Не впізнав він свого улюбленця оленя, так як його прикривала листя, кинув в нього гострим списом і вразив на смерть. Жахнувся Кипарис, коли побачив, що вбив свого улюбленця. В горі він хоче вмерти разом з ним. Даремно втішав його Аполлон. Горе Кипариса було невтішно, він молить сребролукого бога, щоб бог дав йому сумувати вічно. Почув йому Аполлон. Юнак перетворився в дерево. Кудрі його стали темно-зеленою хвоєю, тіло його одягла кора. Стрункі дерева кипарисом стояв він перед Аполлоном; як стріла, йшла його вершина в небо. Сумно зітхнув Аполлон і промовив: - Завжди буду я сумувати про тебе, прекрасний юнак, сумувати будеш і ти про чужому горі. Будь же завжди зі скорботними! З того часу біля дверей будинку, де є померлий, греки ве шалі гілка кипариса, його хвоєю прикрашали похоронні вогнища, на яких спалювали тіла померлих, і садили кіпа- Актриси у могил. ОРФЕЙ І ЕВРІДІКА Викладено за поемою Овідія "Метаморфози" ОРФЕЙ В ПІДЗЕМНОМУ ЦАРСТВІ Великий співак Орфей, син річкового бога Еагра і музи Калліопа, жив у далекій Фракії. Дружиною Орфея була прек- Расна німфа Еврідіка. Палко любив її співак Орфей. Але недовго насолоджувався Орфей щасливим життям з дружиною своєю. Одного разу, незабаром після весілля, прекрасна Еврі- дика збирала зі своїми юними жвавими подругами німфами весняні квіти в зеленій долині. Не помітила Еврідіка в густій \u200b\u200bтраві змії і наступила на неї. Вжалила змія юну дружину Орфея в ногу. Голосно скрикнула Еврідіка і впала на руки підбігли подругам. Зблідла Еврідіка, зімкнулися її очі. Отрута змії припинив її життя. Жах пройняв подруги Еврідіки і далеко рознісся їх скорботний плач. Почув його Орфей. Він поспішає в долину і там бачить холодний труп своєї ніжно коханої дружини. У відчай при- йшов Орфей. Не міг він примиритися з цією втратою. Довго оплакував він свою Еврідіку, і плакала вся природа, сли- ша його сумний спів. Нарешті, вирішив Орфей спуститися в похмуре царство душ померлих, щоб вблагати владику Аїда і дружину його Персефону повернути йому дружину. Через похмуру печеру Тена- ра * 1 спустився Орфей до берегів священної ріки Стіксу. ___________ * 1 Тенар (тепер мис Матапан) знаходиться на півдні Пело- поннеса. Варто Орфей на березі Стіксу. Як переправитись йому на той берег, туди, де знаходиться похмуре царство владики Аїда? Навколо Орфея товпляться тіні померлих. Ледве чути стогін їх, подібний до шелесту падаючого листя в ле- су пізньої осені. Ось почувся здалеку плескіт весел. Це наближається човен перевізника душ померлих, Харона. Причалив Харон до берега. Просить Орфей перевезти його разом з душами на той берег, але відмовив йому суворий Харон. Хоч як благав його Орфей, все чує він одну відповідь Харона - "ні!" Ударив тоді Орфей по струнах своєї золотої кіфари, і широкою хвилею рознеслися по березі похмурого Стіксу звуки її струн. Своєю музикою зачарував Орфей Харона; слухає він гру Орфея, спершись на своє весло. Під зву- ки музики увійшов Орфей в паддю, відштовхнув його Харон вага-лом від берега, і поплив човен через темні води Стік- са. Перевіз Харон Орфея. Вийшов він з човна і, граючи на золотій кіфарі, пішов похмурим царством душ померлих до трону бога Аїда, оточений душами, що злетілися на звуки його кіфари. Граючи на кіфарі, наблизився до трону Аїда Орфей і схилився перед ним. Сильніше вдарив він по струнах кіфари і заспівав; він співав про своє кохання до Еврідіки і про те, яке щасливе було його життя з нею в світлі, ясні дні весни. Але швидко минули дні щастя. Загинула Евріді- ка. Про своє горе, про муки розбитого кохання, про свою тугу за померлою співав Орфей. Все царство Аїда слухало спів Орфея, всіх зачарувала його пісня. Схиливши на груди голо ву, слухав Орфея бог Аїд. Припавши головою до плеча чоловіка, слухала пісні Персефона; сльози печалі тремтіли на її віях. Зачарований звуками пісні, Тантал забув тер- зающіе його голод і спрагу. Сізіф припинив свою тяжку, марну роботу. сіл на той камінь, який Вкочує на гору, і глибоко, глибоко задумався. Зачаровані пе- ням, стояли Данаїди, забули вони про свою бездонну з- суді. Сама грізна трилика богиня Геката закрилася руками, щоб не видно було сліз на її очах. Сльози блищали і на очах не знають жалості Ерінній, навіть їх зворушив своєю піснею Орфей. Але ось все тихіше звучать стру- ни золотої кіфари, все тихіше пісня Орфея, і завмер він, подібно ледве чутний подих смутку. Глибока мовчанка панувала навколо. Порушив цю молча- ня бог Аїд і спитав Орфея, чого прийшов він в його царство, про що він хоче просити його. Поклявся Аїд неру- Шімойо клятвою богів - водами ріки Стіксу, що виконає він просьбу чудового співака. Так відповів Орфей Аїду: - О, могутній владико Аїд, всіх нас, смертних, прини- маєш ти в своє царство, коли кінчаються дні нашого жит- ні. Не для того прийшов я сюди, щоб дивитися на ті жахи, які наповнюють твоє царство, не для того, щоб відвести, як Геракл, стража твого царства - триголового Кербера. Я прийшов сюди благати тебе відпустити назад на землю мою Еврідіку. Поверни її знову до життя; ти бачиш, як я страждаю за нею! Подумай, владико, коли б відібрали в тебе дружину твою Персефону, адже й ти страждав би. Чи не назавжди же повертаєш ти Еврідіку. Повернеться знову вона в твоє царство. Коротке життя наше владика Аїд. О, дай Еврідіка випробувати радості життя, адже вона зійшла в твоє царство такою юною! Замислився бог Аїд, і, нарешті, відповів Орфею: - Гаразд, Орфею! Я поверну тобі Еврідіку. Веди її на- зад до життя, до світла сонця. Але ти повинен виконати од- але умова: ти підеш уперед слідом за богом Гермесом, він поведе тебе, а за тобою буде йти Еврідіка. Але під час подорожі по підземному царству ти не повинен огляди- тися. Пам'ятай! Оглянешся, і зараз же покине тебе Еврі- дика і повернеться назавжди в моє царство. На все був згоден Орфей. Поспішає він швидше йти в зворотний шлях. Привів швидкий, як думка, Гермес тінь Еврідіки. З захопленням дивиться на неї Орфей. Хоче Орфей обняти тінь Еврідіки, але зупинив його бог Гермес, ска зав: - Орфей, адже ти обіймаєш лише тінь. Підемо швидше; важкий наш шлях. Вирушили в дорогу. Попереду йде Гермес, за ним Ор- фей, а за ним тінь Еврідіки. Швидко минули вони царс- тво Аїда. Переправив їх через Стікс у своєму човні Ха рон. Ось і стежка, яка веде на поверхню зем- чи. Важкий шлях. Стежка круто піднімається вгору, і вся вона завалена камінням. Кругом глибокі сутінки. Ледве вимальовується в них постать йде попереду Гермеса. Але ось далеко попереду з'явилося світло. Це вихід. Ось і навколо немов світліше. Якби Орфей обернул- ся, він побачив би Еврідіку. А чи йде вона за ним? Чи не ос талась вона в повному мороку царства душ померлих? Може бути, вона відстала, адже дорога така важка! Відстала Еврі- дика і буде приречена на вічне блукання в темряві. Орфей уповільнює крок, прислухається. Нічого не чутно. Та хіба можуть бути чутні кроки безтілесної тіні? Все сильніше і сильніше охоплює Орфея тривога за Еврідіку. Все частіше він зупиняється. Кругом же все світліше. Тепер ясно розгледів би Орфей тінь дружини. Нарешті, забувши все, він зупинився і обернувся. Майже поруч з собою побачив він тінь Еврідіки. Простягнув до неї руки Орфей, але далі, далі тінь - і потонула в мороці. Немов скам'янівши, стояв Орфей, охоплений відчаєм. Йому довелося пере- жити вторинну смерть Еврідіки, а винуватцем цієї вто- рій смерті був він сам. Довго стояв Орфей. Здавалося, життя покинуло його; ка залось, що це стоїть мармурова статуя. Нарешті, поше- вельнулся Орфей, зробив крок, другий і пішов назад, до берегів похмурого Стіксу. Він вирішив знову повернутися до трону Аїда, знову благати його повернути Еврідіку. Але не повіз його старий Харон через Стікс у своєму вутлому човні, марно благав його Орфей - не зворушили благання співця не- умолімого Харона, Сім днів і ночей сидів сумний Орфей на березі Стіксу, проливаючи сльози скорботи, забувши про їжу, про все, нарікаючи на богів похмурого царства душ померлих. Тільки на восьмий день вирішив він покинути бере- га Стикса і повернутися до Фракії. СМЕРТЬ Орфея Чотири роки минуло від смерті Еврідіки, але залишився як і раніше вірний їй Орфей. Він не бажав шлюбу ні з од -ної жінкою Фракії. Одного разу ранньою весною , Коли на деревах пробивалася перша зелень, сидів великий співак на невисокому пагорбі. Біля ніг його лежала його золота кіфа- ра. Підняв її співак, тихо вдарив по струнах і заспівав. Вся природа заслухалася дивного співу. Така сила зву- чала в пісні Орфея, так підкорювала вона і вабила до співця, що навколо нього, як зачаровані, стовпилися дикі звірі, покинувши навколишні ліси і гори. Птахи слете- лись слухати співака. Навіть дерева рушили з місця і оточили Орфея; дуб і тополя, стрункі кипариси і широ колістие платани, сосни і ялини товпилися навколо і слуша- чи співака; жодна гілка, жоден лист не тремтів на них. Вся природа здавалася зачарованої чудовим співом і звуку-ми кіфари Орфея. Раптом пролунали далеко гучні возгла- си, дзвін тимпанів і сміх. Це кіконскіе жінки довідкою лялі веселе свято, як кричав Вакха. Все ближче вакхан- ки, ось побачили вони Орфея, і одна з них голосно віск- лікнула: - Ось він, ненависник жінок! Змахнула вакханка тирсом і кинула їм в Орфея. Але плющ, що обвиває тирс, захистив співака. Кинула інша вакханка каменем в Орфея, але камінь, переможений чарую- щим співом, впав до ніг Орфея, немов благаючи прощення. Все гучніше лунали навколо співака крики вакханок, голосніше звучали пісні, і сильніше гриміли тимпани. Шум свята Вакха заглушив співака. Оточили Орфея вакхан- ки, налетівши на нього, мов зграя хижих птахів. Градом полетіли в співака тирси і камені. Даремно молить про помилування Орфей, але йому, голосу якого корилися дерева й скелі, не слухають несамовиті вакханки. Закривавлений, упав Орфей на землю, відлетіла його душа, а вак- ханки своїми закривавленими руками розірвали його тіло. Голову Орфея і його кіфару кинули вакханки в бистрі води ріки Гебра * 1. І - о, диво! - струни кіфари, уносі- мие хвилями річки, тихо звучать, немов нарікають ка загибель співака, а їм відповідає сумно берег. Вся природа спла- кивала Орфея: плакали дерева і квіти, плакали звірі й птахи, і навіть німі скелі плакали, а річки стали багато- водних від сліз, які проливали вони. Німфи і дріади на знак жалоби розпустили своє волосся і наділи темний одяг. Все далі і далі ніс Гебр голову і кіфару співака до широкого моря, а морські хвилі принесли кіфару до берегів Лесбосу * 2. З тих пір звучать звуки чудових пе- вересня на Лесбосі. Золоту ж кіфару Орфея боги помістили потім на небі серед сузір'їв * 3. ___________ * 1 Річка у Фракії (сучасна Маріца). * 2 Острів на Егейському морі біля берегів Малої Азії (сучасна Митилена). Родом з Лесбосу був знаменитий згодом поет стародавньої Греції Алкей і поетеса Сап- фо. * 3 Сузір'я Ліри, із зіркою першої величини Вегою. Душа Орфея зійшла в царство тіней і знову побачила ті місця, де шукав Орфей свою Еврідіку. Знову зустрів великий співак тінь Еврідіки і уклав її з любов'ю в свої обійми. З цього часу вони могли бути нерозлучні. Блукають тіні Орфея і Еврідіки по похмурим полях, за- росли Асфодель. Тепер Орфей без остраху може обер нуться, щоб подивитися, чи слід за ним Еврідіка. ГІАЦИНТ Викладено за поемою Овідія "Метаморфози" Прекрасний, рівний самим богам-олімпійцям своєю кра- сотої, юний син царя Спарти, Гіацинт, був другом бога стріловержця Аполлона. Часто був Аполлон на береги Еврота в Спарту до свого друга і там проводив з ним час, полюючи по схилах гір в густо розрослися лісах або розважаючись гімнастикою, в якій були так вправні спартанці. Одного разу, коли наближався вже спекотний полудень, Аполлон і Гіацинт змагалися в метанні важкого диска. Все вище і вище злітав до неба бронзовий диск. Ось, напруживши сили, кинув диск могутній бог Аполлон. Високо до самих хмар злетів диск і, виблискуючи, як зірка, падав на землю. Побіг Гіацинт до того місця, де повинен був впасти диск. Він хотів швидше підняти його і кинути, щоб показати Аполлону, що він, юний атлет не поступиться йому, богу, в умінні кидати диск. Упав диск на землю, відскочив від удару і зі страшною силою потрапив в голову підбіг Гіацинт. Зі стогоном впав Гіацинт на землю. Потоком ринула червона кров з рани і офарбувати темні кучері прекрасного юнака. Підбіг зляканий Аполлон. Схилився він над своїм другом, підняв його, поклав закривавлену голову се бе на коліна і намагався зупинити ллється з рани кров. Але все марно. Блідне Гіацинт. Тьмяніють завжди такі ясні очі Гіацинта, безсило схиляється його голова, подібно віночку в'янучої на пекучому напів денном сонце польового квітки. У розпачі вигукнув Аполлон: - Ти вмираєш, мій милий друг! О, горе, горе! Ти по- гинув від моєї руки! Навіщо кинув я диск! О, якби міг я спокутувати мою вину і разом з тобою зійти в безрадісне царство душ померлих! Навіщо я безсмертний, навіщо не можу піти за тобою! Міцно тримає Аполлон у своїх обіймах вмираючого друга і падають його сльози на закривавлені кучері Гіацін- та. Помер Гіацинт, відлетіла душа його в царство Аїда. Варто над тілом померлого Аполлон і тихо шепоче: - Завжди будеш ти жити в моєму серці, прекрасний Гіацинт. Нехай же пам'ять про тебе вічно живе і серед лю- дей. І ось по слову Аполлона, з крові Гіацинта виріс червоний, ароматний квітка - гіацинт, а на пелюстках його закарбувався стогін скорботи бога Аполлона. Жива пам'ять про Гіацинт і серед людей, вони шанують його святами у дні гіацинт * 1. ___________ * 1 Греки вважали, що на пелюстках дикого гіацинта можна прочитати слово "ай-ай", що означає "горе, горе!". Свята на честь Гіацинта, колишнього раніше божеством пастухів, так звані гіацинти, справлялися в липні, головним чином дворянами, на Пелопоннесі, в Малій Азії, на півдні Італії, в Сицилії, в Сіракузах. Поліфем, Акід І ГАЛАТЄЯ Прекрасна нереїда Галатея любила сина Сімефіди, юного Акіда, і Акід любив нереїди. Не один Акід пленіл- ся Галатеєю. Величезний циклоп Поліфем побачив якось прекрасну Галатею, коли випливала вона з хвиль лазур- ного моря, сяючи своєю красою, і запалився він до неї не- ревною любов'ю. О, яке велике силу твою, золота Афродіта! Суворому циклопові, до якого ніхто не смів наблизитися безкарно, який зневажав богів-Олім- пійцев, і йому вдихнула ти любов! Згорає від полум'я любові Полифем. Він забув своїх овець і свої печери. Дикий циклоп почав навіть піклуватися про свою красу. Він расче- Сива свої кошлаті волосся киркою, а скуйовджену бо- роду підрізає серпом. Він навіть став не таким диким і кровожерливим. Якраз в цей час приплив до берегів Сицилії прорі- цатель Телем. Він передбачив Поліфему: - Твій єдине око, який у тебе на лобі, вирве герой Одіссей. Грубо засміявся у відповідь віщуна Полифем і віск- лікнул: - Дурний з віщунів, ти збрехав! Вже інша заволоділа моїм оком! Далеко в море вдавався скелястий пагорб, він круто про- розриву до вічно шумливим хвилях. Полифем часто приходив зі своїм стадом на цей пагорб. Там він сідав, поклавши біля ніг дубину, яка величиною була з корабельну щоглу, діставав свою зроблену зі ста тростинок сопілка і на- чину щосили дути в неї. Дикі звуки сопілки По- ліфема далеко розносилися по морю, по горах і долинах. Доносилися вони і до Акіда з Галатеєю, які часто си діли в прохолодному гроті на морському березі, недалеко від пагорба. Грав на сопілці Полифем і співав. Раптом, немов скажений бик, скочив він. Полифем побачив Галатею і Акіда в гроті на березі моря до закричав таким громовим голо сом, що на Етні відповіла луна: - Я бачу вас! Добре ж, це буде ваше останнє побачення! Злякалася Галатея і кинулася скоріше в море. Защи- тили її від Поліфема рідні морські хвилі. З жахом шукає порятунку у втечі Акід. Він простягає руки до моря і вигукує: - О, допоможи мені, Галатея! Батьки, врятуйте мене, укрийте мене! Наздоганяє Акіда циклоп. Він відірвав від гори цілу скелю, змахнув нею і кинув в Акіда. Хоча лише краєм скелі зачепив Полифем нещасного юнака, все ж весь він був покритий цим краєм і розчавлений. Потоком текла з-під краю скелі червона кров Акіда. Поступово пропадає червоний колір крові, все світліше і світліше стає потік. Ось він уже схожий на річку, яку замутив бурхливий злива. Все світліше і прозоріше він. Раптом розкололася скеля, роздаючи Акіда. Зазеленів дзвінкий очерет в расще- лине, і струменить з неї швидкий, прозорий потік. З потоку здався по пояс юнак з блакитним кольором ли ца, в вінку з очерету. Це був Акід - він став річковим богом.
Чудова ліра Орфея. Народився колись у двох безсмертних богів, річкового бога Еагра і прекрасної музи Калліопа, хлопчик. Зраділа мати і подарувала йому найкраще, що могла - чудової краси голос. Коли дитина, якого назвали Орфеєм, підріс, віддали його в навчання до самого Аполлона, бога сонячного світла, музики і поезії. Навчив Аполлон Орфея всім мистецтвам. Коли Орфей грав на лірі або співав, люди кидали справи і слухали, затамувавши подих. І не тільки люди! Хижий яструб припиняв переслідувати голубку, вовк давав спокою ланей, гілки дерев схилялися до співаючого Орфею, навіть каміння намагалися підкотитися до нього ближче, річки же зупиняли свою течію і слухали співакові, намагаючись не пропустити жодного звуку. Всіх підкорювала чарівна сила його мистецтва.
Любов Орфея і Еврідіки. Почула якось спів Орфея прекрасна німфа Еврідіка і полюбила його. Годинами могла вона дивитися, як перебирає Орфей пальцями дзвінкі струни ліри, слухати чарівні звуки його голосу. Полюбив і Орфей Еврідіку; постійно були вони тепер разом, з ім'ям Еврідіки на устах співак засипав і прокидався. Кращі свої пісні присвятив Орфей їх незвичайного кохання. Коли ж вирішили вони стати чоловіком і дружиною, бенкетували на їх весіллі самі безсмертні боги. Безмірно щасливі були Орфей і Еврідіка; день летів за днем, не приносячи нічого, крім радості і любові.
Смерть Еврідіки. Але недовгим було їхнє щастя. Одного разу Еврідіка бродила по прекрасній лісовій галявині, збираючи квіти і чекаючи коханого чоловіка. Ласкаво гріло сонце, все живе раділо йому і купалося в його цілющих променях. Навіть змія покинула своє холодну лігво і вибралася погрітися на сонечку. Не помітила її Еврідіка і настала ногою. Засичала змія і вкусила в ногу юну німфу. Швидко подіяв отрута, впала Еврідіка на зелену траву, встигнувши лише прошепотіти: "Орфей, де ж ти, о, мій Орфей?" Померла Еврідіка. Зібралися близько неї подруги-німфи, плакали, сумували про її передчасної смерті. Швидкокрилі птиці принесли скорботну звістку і Орфею, поспішив він до місця, де сталося нещастя. Як божевільний, кинувся Орфей до коханої дружини. Обняв її, схилив голову їй на груди. Хотілося йому померти поруч з нею. Скорбота розлилася по природі: все живе оплакувало Еврідіку. Глибока печаль оселилася в серці Орфея. Не міг він залишатися в тій хаті, де був такий щасливий з Еврідіка, не міг більше співати чудових пісень, лише сумні звуки видавала його ліра.
Орфей в Аїді. Зрозумів Орфей, що не може жити без Еврідіки і задумав спуститися в Аїд, до підземним богам. Раптом вдасться їх розжалобити, і вони повернуть кохану дружину! Вхід в пекло був на самому півдні країни греків, Еллади. Аполлон попросив Гермеса бути провідником Орфея. Погодився Гермес, хотілося йому, щоб Орфей знову став щасливим і радісним, як раніше.
І ось добралися вони до похмурих воріт Аїда. Попрощався Орфей з Гермесом і далі пішов один. Дійшов він до похмурих вод підземної річки Ахеронта. Стовпилися на її березі тіні померлих, чекають, щоб перевізник Харон переправив їх на човні на інший берег. Побачив він серед тих, хто поспішає в човен тіней живої людини і заволав: "Гей! А ти куди влізаєш? Чи не повезу я тебе, немає шляху через Ахеронт живій людині! " Взяв тоді Орфей ліру і заграв, та так прекрасно, чудово і задушевно, що заслухався Харон. Продовжуючи грати, сіл Орфей в човен, і повіз його Харон на інший берег. Вибрався співак з човна і пішов до палацу царя Аїда; його спів було так чудово, що тіні померлих зліталися до нього з усіх боків. Ось і палац вічно похмурого бога; сидить він на золотому троні, а поруч з ним богиня мертвих Персефона. Сильніше вдарив Орфей по струнах, голосніше стала пісня. Співав він про свою дружину, про любов, яка зв'язала їх навіки, про щасливих весняних днях, коли були вони разом, співав він і про гіркоту втрати, про муках, які терпить, втративши улюблену ... Так чудово було його спів, що сльози заблищали на очах Персефони, і навіть сам Аїд здавався зворушеним.
Умова Аїда. Але ось завмерла пісня Орфея, подібно ледве чутний подих смутку, і запитав тоді владика підземного царства: "Скажи мені, чого ти хочеш? Клянуся водами Стіксу, я виконаю твоє бажання ". - "О, могутній Аїд! Коли приходить термін, ти приймаєш у своє царство всіх нас, смертних. Жоден з них не мине твоєї обителі, але відпусти Еврідіку на землю хоч на кілька років, нехай повній дізнається вона радості життя, адже вона зійшла до тебе такою юною! Подивися, як я страждаю; так само страждав би і ти, якби відібрали в тебе твою Персефону! " - "Добре, Орфей! Я поверну твою дружину. Але пам'ятай: поки йтимеш на мою царству, не оглядайся. Оглянешся хоч раз - не побачити тобі Еврідіки довіку ".
Орфей порушує умову. Поспішив Орфей в зворотний шлях. Все далі і далі відходить він від палацу Аїда по стежці, що веде на землю; ось уже й річка Ахеронт позаду, ось уже з'явилося попереду денне світло ... Не чує Орфей позаду себе кроків: безтілесні тіні, не видають вони при ходьбі ні звуку. А чи йде Еврідіка за ним? Раптом заблукала вона, відстала, залишилася в Аїді? Чи не витримав Орфей, оглянувся. Побачив він тінь Еврідіки, але тільки один короткий мить тривало бачення, понеслася тінь назад, у морок ночі. Даремно кликав Орфей свою дружину, марно біг за нею слідом до берегів Ахеронта, марно сім днів стояв на березі підземної річки - залишився співак навіки один!
Самотність Орфея. Повернувся Орфей на землю. Чотири роки минуло після смерті Еврідіки, але як і раніше зберігав він їй вірність. Ні на одну жінку не хотів навіть поглянути Орфей, біг від людей і на самоті блукав по лісах і горах, оплакуючи свою любов. Особливо цурався він вакханок - зухвалих і буйних дів, які любили веселощі, а з усіх богів шанували одного - Діоніса, бога виноградарства і виноробства, танців, ігор і бенкетів.
Вакханки закидають Орфея камінням. Одного разу сидів він на березі струмка і співав улюблену Еврідіка пісню. Раптом пролунали гучні вигуки і сміх; незабаром до струмка вийшла натовп вакханок, веселих, порушених: справляли вони в цей день свято Діоніса-Вакха. Помітила одна з них Орфея і вигукнула: "Ось він, наш ненависник!" Схопила камінь і кинула в Орфея, але не влучив камінь в співака, - переможений чарівним співом, впав камінь до його ніг, як би благаючи про прощення. Однак вакханки немов збожеволіли: хмара каменів понеслася в Орфея, голосніше і непристойні ставали їхні вигуки. Зовсім заглушили вони спів, і ось уже обагряється камені кров'ю співака. Вид крові довів вакханок до справжнього сказу. Як хижі звірі, накинулися вони на Орфея і вбили його. Роздерли мертве тіло Орфея на частини, а його ліру кинули в швидкі води річки Гебр. І тут сталося диво: тихо зазвучала буря хвилями ліра, немов оплакуючи загибель співака, - і у відповідь їй заридала вся природа. Плакали дерева і квіти, плакали звірі й птахи, плакали скелі, і сліз було так багато, що переповнилися річки і озера.
Лесбос дає останній притулок Орфею. Винесла річка голову Орфея і його ліру в море, а морські хвилі понесли їх до острову Лесбос. Поховали там голову співака, і з тих пір звучать на Лесбосі найпрекрасніші в світі пісні; багато прославлених співаків і поетів народжувалося на цьому острові. А ліру Орфея боги помістили на небі серед сузір'їв.
Безсмертні були розгнівані на божевільних вакханок за їх злодіяння; Діоніс перетворив їх в дуби: в якому місці кожну з них застав гнів бога, в тому і залишилися вони стояти навіки, з запізнілим каяттям опалим листям.
Тінь Орфея спустилася в Аїд, і там він знову зустрів свою Еврідіку і уклав в ніжні обійми. З тих пір вони нерозлучні. Вічно можуть блукати вони по полях похмурого Аїда, і вільний Орфей озиратися назад, не боячись втратити кохану Еврідіку.
Міф про Орфея і його коханої Еврідіки є одним з найбільш відомих міфів про любов. Не менш цікавий і сам цей загадковий співак, про яке збереглося не так багато достовірних відомостей. Міф про Орфея, про який ми розповімо, - лише одне з небагатьох переказів, присвячених цьому персонажу. Про Орфея складено також безліч легенд і казок.
Міф про Орфея і Еврідіку: короткий зміст
У Фракії, розташованої на півночі Греції, жив, згідно з переказами, цей великий співак. У перекладі його ім'я означає "лікуючий світлом". У нього був чудовий дар пісень. По всій грецькій землі йшла слава про нього. Еврідіка, юна красуня, полюбила його за прекрасні пісні і стала його дружиною. Міф про Орфея і Еврідіку починається описом цих щасливих подій.
Однак недовговічним було безтурботне щастя коханих. Міф про Орфея триває тим, що одного разу подружжя пішло в ліс. Орфей співав і грав на семиструнній кіфарі. Еврідіка почала збирати квіти, що ростуть на галявинах.
викрадення Еврідіки
Раптом дівчині здалося, що хтось за нею біжить по лісі. Вона злякалася і побігла до Орфея, кинувши квіти. Дівчина бігла по траві, не розбираючи дороги, і раптом потрапила в Навколо її ноги обвилася змія і вжалила Еврідіку. Дівчина голосно закричала від страху і болю. Вона впала на траву. Почувши жалібний крик своєї дружини, Орфей поспішив до неї на допомогу. Але йому вдалося побачити лише те, як великі чорні крила майнули між дерев. Смерть забирала дівчину в підземне царство. Цікаво, чим продовжиться міф про Орфея і Еврідіку, чи не так?
горе Орфея
Дуже великим було горе великого співака. Прочитавши міф про Орфея і Еврідіку, ми дізнаємося, що юнак пішов від людей і проводив цілі дні в самоті, блукаючи по лісах. У своїх піснях Орфей виливав свою тугу. У них була така сила, що зійшли з місць дерева оточували співака. З нір виходили звірі, каміння зсувалися все ближче, а птиці покидали гнізда. Всі слухали, як по коханій дівчині сумував Орфей.
Орфей відправляється в царство мертвих
Минали дні, але співак ніяк не міг утішитися. Його печаль росла з кожною годиною. Зрозумівши, що жити без дружини він більше не може, він вирішив відправитися в підземне царство Аїда для того, щоб знайти її. Вхід туди Орфей шукав довго. Нарешті, він знайшов струмочок в глибокій печері Тенара. Він тек в річку Стікс, що знаходиться під землею. Орфей спустився по руслу струмка і дістався до берега Стикса. Йому відкрилося царство мертвих, яке починалося за цією річкою. Глибокі і чорні були води Стіксу. Живої істоти страшно було в них ступити.
Аїд віддає Еврідіку
Орфей пройшов безліч випробувань в цьому страшному місці. Любов допомогла йому впоратися з усім. Зрештою Орфей дістався до палацу Аїда, володаря підземного царства. Він звернувся до нього з проханням повернути Еврідіку, настільки юну і улюблену їм дівчину. Аїд зглянувся над співаком і погодився віддати йому дружину. Однак потрібно було дотримати одну умову: дивитися на Еврідіку не можна було до тих пір, поки він не приведе її в царство живих. Орфей дав обіцянку, що на протязі всього шляху він не буде обертатися і дивитися на свою кохану. У разі порушення заборони співакові загрожувало втратити свою дружину назавжди.
Зворотній шлях
Орфей швидко попрямував до виходу з підземного царства. Він минув володіння Аїда у вигляді духу, а тінь Еврідіки слідувала за ним. Закохані сіли в човен Харона, який безмовно переніс подружжя до берега життя. На землю вела крута кам'яниста стежка. Орфей повільно піднімався нагору. Навколо було тихо і темно. Здавалося, що за ним ніхто не йшов.
Порушення заборони і його наслідки
Але ось попереду початок світлішати, вихід на землю був уже близький. І чим менше була відстань до виходу, тим ставало все світліше. Нарешті, стало ясно видно все навколо. Серце Орфея стиснула тривога. Він почав сумніватися в тому, чи йде за ним Еврідіка. Забувши про свою обіцянку, співак обернувся. На мить дуже близько він побачив прекрасне обличчя, милу тінь ... Міф про Орфея і Еврідіку розповідає, що ця тінь одразу відлетіла, розчинилася в темряві. Орфей з оточенням криком почав спускатися по стежці назад. Він знову прийшов на берег Стіксу і почав кликати перевізника. Даремно благав Орфей: ніхто не відгукнувся. Співак довго сидів один на березі Стіксу і чекав. Однак він так і не дочекався нікого. Йому довелося повернутися на землю і продовжувати жити. Забути Еврідіку, свою єдину любов, він так і не зміг. В його піснях і в серці жила пам'ять про неї. Еврідіка - це божественна душа Орфея. Він з'єднається з нею лише після смерті.
На цьому закінчується міф про Орфея. Короткий зміст його доповнимо аналізом основних образів, представлених в ньому.
образ Орфея
Орфей - таємничий образ, який зустрічається в цілому в ряді грецьких міфів. Це символ музиканта, силою звуків який підкорює світ. Він здатний переміщати рослини, тварин і навіть каміння, а також викликати у богів пекла (підземного світу) не властиве їм співчуття. Образ Орфея символізує також подолання відчуженості.
Цього співака можна розглядати як уособлення сили мистецтва, що сприяє перетворенню в космос хаосу. Завдяки мистецтву створюється світ гармонії і причинності, образів і форм, тобто "людський світ".
Орфей, який опинився нездатним утримати свою любов, став також символом людської слабкості. Через неї він не зміг перейти фатальний поріг і зазнав невдачі у своїй спробі повернути Еврідіку. Це нагадування про те, що в житті є і трагічна сторона.
Образ Орфея також вважається міфічним уособленням одного таємного вчення, За яким планети рухаються навколо Сонця, що знаходиться в центрі Всесвіту. Джерелом загальної гармонії і зв'язку є сила його тяжіння. А промені, які виходять від нього, - причина, по якій у Всесвіті рухаються частинки.
образ Еврідіки
Міф про Орфея - переказ, в якому образ Еврідіки є символ забуття і мовчазного знання. Це ідея відчуженості і безмовного всезнання. Крім того, його співвідносять з образом музики, в пошуках якої знаходиться Орфей.
Царство Аїда і образ Ліри
Царство Аїда, зображене в міфі, - царство мертвих, що починається далеко на заході, де в морську безодню занурюється сонце. Так з'являється ідея зими, темряви, смерті, ночі. Стихією Аїда є земля, знову забирає своїх дітей до себе. Однак паростки нового життя таяться в її лоні.
Образ Ліри є магічний елемент. З його допомогою Орфей чіпає серця як людей, так і богів.
Відображення міфу в літературі, живописі і музиці
Вперше цей міф згадується в творах Публія Овідія Назона, найбільшого "Метаморфози" - книга, яка є основним його працею. У ній Овідій викладає близько 250 міфів про перетворення героїв і богів давньої Греції.
Викладений цим автором міф про Орфея в усі епохи і часи приваблював поетів, композиторів і художників. Практично всі його сюжети представлені в живопису Тьєполо, Рубенса, Коро та інших. З цього сюжету створено безліч опер: "Орфей" (1607 рік, автор - К. Монтеверді), "Орфей в пеклі" (оперета 1858 роки, написана Ж. Оффенбаха), "Орфей» (1762 рік, автор - К. В. Глюк).
Що стосується літератури, в Європі в 20-40-х роках 20 століття цю тему розробляли Ж. Ануй, Р. М. Рільке, П. Ж. Жув, І. Голота, А. Жид та інші. На початку 20 століття в російської поезії мотиви міфу знайшли відображення в творі М. Цвєтаєвої ( "Федра") і в творчості О. Мандельштама.
Сторінка 1 з 2
На півночі Греції, у Фракії, жив співак Орфей. Чудовий дар пісень був у нього, і слава про нього йшла по всій землі греків.
За пісні полюбила його красуня Еврідіка. Вона стала його дружиною. Але щастя їх було недовговічне.
Одного разу Орфей і Еврідіка були в лісі. Орфей грав на своїй семиструнної кіфарі і співав. Еврідіка збирала квіти на галявинах. Непомітно вона відійшла далеко від чоловіка, в лісову глушину. Раптом їй здалося, що хтось біжить по лісі, ламаючи гілля, женеться за нею, вона злякалася і, кинувши квіти, побігла назад, до Орфея. Вона бігла, не розбираючи дороги, по густій \u200b\u200bтраві і в стрімкому бігу ступила в зміїне кубло. Змія обвилася навколо її ноги і вжалила. Еврідіка голосно закричала від болю і страху і впала на траву.
Орфей почув здалеку жалібний крик дружини і поспішив до неї. Але він побачив, як між дерев майнули великі чорні крила, - це Смерть забирала Еврідіку в підземне царство.
Велике було горе Орфея. Він пішов від людей і цілі дні проводив один, блукаючи по лісах, виливаючи в піснях свою тугу. І така сила була в цих тужливих піснях, що дерева сходили зі своїх місць і оточували співака. Звірі виходили з нір, птиці покидали свої гнізда, камені зсувалися ближче. І все слухали, як він сумував за своєю коханою.
Проходили ночі і дні, але Орфей не міг утішитися, з кожною годиною росла його печаль.
Ні, не можу я жити без Еврідіки! - говорив він. - Чи не мила мені земля без неї. Нехай і мене візьме Смерть, нехай хоч в підземному царстві буду разом з моєю улюбленою!
Але Смерть не приходила. І Орфей вирішив сам вирушити в царство мертвих.
Довго шукав він входу в підземне царство і, нарешті, в глибокій печері Тенара знайшов струмочок, який протікав в підземну річку Стікс. По руслу цього струмка Орфей спустився глибоко під землю і дійшов до берега Стикса. За цією річкою починалося царство мертвих.
Черни і глибокі води Стіксу, і страшно живому ступити в них. Зітхання, тихий плач чув Орфей за спиною у себе - це тіні померлих чекали, як і він, переправи в країну, звідки нікому немає вороття.
Ось від протилежного берега відокремилася човен: перевізник мертвих, Харон, плив за новими прибульцями. Мовчки причалив до берега Харон, і тіні покірно заповнили човен. Орфей став просити Харона:
Перевези і мене на той берег! Але Харон відмовив:
Тільки мертвих я перекладаю на той берег. Коли ти помреш, я приїду за тобою!
Зглянься! - благав Орфей. - Я не хочу більше жити! Мені важко одному залишатися на землі! Я хочу побачити мою Еврідіку!
Суворий перевізник відштовхнув його і вже хотів відчалити від берега, але жалібно задзвеніли струни кіфари, і Орфей заспівав. Під похмурими склепіннями Аїда рознеслися сумні і ніжні звуки. Зупинилися холодні хвилі Стикса, і сам Харон, спершись на весло, заслухався пісні. Орфей увійшов у човен, і Харон слухняно перевіз його на інший берег. Почувши гарячу пісню живого про невмирущої любові, з усіх боків зліталися тіні мертвих. Сміливо йшов Орфей по безмовного царства мертвих, і ніхто не зупинив його.
Так дійшов він до палацу повелителя підземного царства - Аїда і вступив в великий і похмурий зал. Високо на золотому троні сидів грізний Аїд і поруч з ним його прекрасна цариця Персефона.
З блискучим мечем в руці, в чорному плащі, з величезними чорними крилами, стояв за спиною Аїда бог Смерті, а навколо нього юрмилися служниці його, Кери, що літають на поле битви і віднімають життя у воїнів. Осторонь від трону сиділи суворі судді підземного царства і судили померлих за їх земні справи.
У темних кутках залу, за колонами, ховалися Спогади. У них в руках були бичі з живих змій, і вони боляче жалили стояли перед судом.
Багато всяких потвор побачив Орфей в царстві мертвих: Ламію, яка краде ночами маленьких дітей у матерів, і страшну Емпуза з ослячими ногами, п'є кров людей, і лютих Стігійской собак.
Тільки молодший брат бога Смерті - бог Сну, юний Гипнос, прекрасний і радісний, носився по залу на своїх легких крилах, заважаючи в срібному розі сонний напій, якому ніхто на землі не може противитися, - навіть сам великий громовержець Зевс засинає, коли Гипнос бризкає в нього своїм зіллям.
Аїд грізно глянув на Орфея, і все навколо затремтіли.
Але співак наблизився до трону похмурого владики і заспівав ще натхненніше: він співав про своє кохання до Еврідіки.
Викладено за поемою Овідія «Метаморфози».
Орфеї В ПІДЗЕМНОМУ ЦАРСТВІ
Великий співак Орфей, син річкового бога Еагра і музи Калліопа, жив у далекій Фракії. Дружиною Орфея була прекрасна німфа Еврідіка. Палко любив її співак Орфей. Але недовго насолоджувався Орфей щасливим життям з дружиною своєю. Одного разу, незабаром після весілля, прекрасна Еврідіка збирала зі своїми юними жвавими подругами німфами весняні квіти в зеленій долині. Не помітила Еврідіка в густій \u200b\u200bтраві змії і наступила на неї. Вжалила змія юну дружину Орфея в ногу. Голосно скрикнула Еврідіка і впала на руки підбігли подругам. Зблідла Еврідіка, зімкнулися її очі. Отрута змії припинив її життя. Жах пройняв подруги Еврідіки і далеко рознісся їх скорботний плач. Почув його Орфей. Він поспішає в долину і там бачить холодний труп своєї нежнолюбімой дружини. У розпачі був Орфей. Не міг він примиритися з цією втратою. Довго оплакував він свою Еврідіку, і плакала вся природа, чуючи його сумний спів.
200
Нарешті, вирішив Орфей спуститися в похмуре царство душ померлих, щоб вблагати владику Аїда і дружину його Персефону повернути йому дружину. Через похмуру печеру Тенара1 спустився Орфей до берегів священної ріки Стіксу.
Варто Орфей на березі Стіксу. Як переправитись йому на той берег, туди, де знаходиться похмуре царство владики Аїда? Навколо Орфея товпляться тіні померлих. Ледве чути стогін їх, подібний до шелесту падаючого листу в лісі пізньої осені. Ось почувся здалеку плескіт весел. Це наближається човен перевізника душ померлих, Харона. Причалив Харон до берега. Просить Орфей перевезти його разом з душами на той берег, але відмовив йому суворий Харон. Хоч як благав його Орфей, все чує він одну відповідь Харона - «ні!»
Ударив тоді Орфей по струнах своєї золотої кіфари, і широкою хвилею рознеслися по березі похмурого Стіксу звуки її струн. Своєю музикою зачарував Орфей Харона; слухає він гру Орфея, спершись на своє весло. Під звуки музики ввійшов Орфей у човен, відштовхнув його Харон веслом від берега, і поплив човен через темні води Стіксу. Перевіз Харон Орфея. Вийшов він з човна і, граючи на золотій кіфарі, пішов похмурим царством душ померлих до трону бога Аїда, оточений душами, що злетілися на звуки його кіфари.
Граючи на кіфарі, наблизився до трону Аїда Орфей і схилився перед ним. Сильніше вдарив він по струнах кіфари і заспівав; він співав про своє кохання до Еврідіки і про те, яке щасливе було його життя з нею в світлі, ясні дні весни. Але швидко минули дні
1 Тенар (тепер мис Матапан) знаходиться на півдні Пелопоннесу.
201
щастя. Загинула Еврідіка. Про своє горе, про муки розбитого кохання, про свою тугу за померлою співав Орфей. Все царство Аїда слухало спів Орфея, всіх зачарувала його пісня. Схиливши на груди голову, слухав Орфея бог Аїд. Припавши головою до плеча чоловіка, слухала пісні Персефона; сльози печалі тремтіли на її віях. Зачарований звуками пісні, Тантал забув, що мучать його голод і спрагу. Сізіф припинив свою тяжку, марну роботу, сів на той камінь, який Вкочує на гору, і глибоко, глибоко задумався. Зачаровані співом, стояли Данаїди, забули вони про свою бездонну посудину. Сама грізна трилика богиня Геката закрилася руками, щоб не видно було сліз на її очах. Сльози блищали і на очах не знають жалості Ерінній, навіть їх зворушив своєю піснею Орфей. Але ось все тихіше звучать струни золотої кіфари, все тихіше пісня Орфея, і завмер він, подібно ледве чутний подих смутку.
Глибока мовчанка панувала навколо. Порушив цю мовчанку бог Аїд і спитав Орфея, чого прийшов він в його царство, про що він хоче просити його. Поклявся Аїд незламною клятвою богів - водами ріки Стіксу, що виконає він просьбу чудового співака. Так відповів Орфей Аїду:
- О, могутній владико Аїд, всіх нас, смертних, приймаєш ти у своє царство, коли кінчаються дні нашого життя. Не для того прийшов я сюди, щоб дивитися на ті жахи, які наповнюють твоє царство, не для того, щоб відвести, як Геракл, стража твого царства - триголового Кербера. Я прийшов сюди благати тебе відпустити назад на землю мою Еврідіку. Поверни її знову до життя; ти бачиш, як я страждаю за нею! Подумай, владико, коли б відібрали в тебе дружину твою Персефону, адже й ти страждав би. Чи не назавжди же повертаєш ти Еврідіку. Повернеться знову вона в твоє царство. Коротке життя наше, владика Аїд. О, дай Еврідіка випробувати радості життя, адже вона зійшла в твоє царство такою юною!
Замислився бог Аїд, і, нарешті, відповів Орфею:
- Гаразд, Орфею! Я поверну тобі Еврідіку. Веди її назад до життя, до світла сонця. Але ти мусиш виконати умову: ти підеш уперед слідом за богом Гермесом, він поведе тебе, а за тобою буде йти Еврідіка. Але під час подорожі по підземному царству ти не повинен оглядатися. Пам'ятай! оглянешся, і зараз же покине тебе Еврідіка, і повернеться назавжди в моє царство.
На все був згоден Орфей. Поспішає він швидше йти в зворотний шлях. Привів швидкий, як думка, Гермес тінь Еврідіки. З захопленням дивиться на неї Орфей. Хоче Орфей обняти тінь Еврідіки, але зупинив його бог Гермес, сказавши:
- Орфей, адже ти обіймаєш лише тінь. Підемо швидше; важкий наш шлях.
Вирушили в дорогу. Попереду йде Гермес, за ним Орфей, а за ним тінь Еврідіки. Швидко минули вони царство Аїда. пере-
202
правил їх через Стікс у своєму човні Харон. Ось і стежка, яка веде на поверхню землі. Важкий шлях. Стежка круто піднімається вгору, і вся вона завалена камінням. Кругом глибокі сутінки. Ледве вимальовується в них постать йде попереду Гермеса. Але ось далеко попереду з'явилося світло. Це вихід. Ось і навколо немов світліше. Якби Орфей тепер оглянувся побачив би Еврідіку. А чи йде вона за ним? Чи не залишилася вона в повному мороку царстві душ померлих? Може бути, вона відстала, адже дорога така важка! Відстала Еврідіка і буде приречена на вічне блукання в темряві. Орфей уповільнює крок, прислухається. Нічого не чутно. Та хіба можуть бути чутні кроки безтілесної тіні? Все сильніше і сильніше охоплює Орфея тривога за Еврідіку. Все частіше він зупиняється. Кругом же все світліше. Тепер ясно розгледів би Орфей тінь дружини.
Нарешті, забувши все, він зупинився і обернувся. Майже поруч з собою побачив він тінь Еврідіки. Простягнув до неї руки Орфей, але далі, далі тінь, і потонула в мороці. Немов скам'янівши, стояв Орфей, охоплений відчаєм. Йому довелося пережити вторинну смерть Еврідіки, а винуватцем цієї другої смерті був він сам.
Довго стояв Орфей. Здавалося, життя покинуло його - здавалося, що це стоїть мармурова статуя. Нарешті, поворухнувся Орфей, зробив крок, другий і пішов назад, до берегів похмурого Стіксу. Він вирішив знову повернутися до трону Аїда, знову благати його повернути Еврідіку. Але не повіз його старий Харон через Стікс у своєму вутлому човні, марно благав його Орфей - не зворушили благання співця невблаганного Харона. Сім днів і ночей сидів сумний Орфей на березі Стіксу, проливаючи сльози скорботи, забувши про їжу, про все, нарікаючи на богів похмурого царства душ померлих. Тільки на восьмий день вирішив він покинути береги Стіксу і повернутися до Фракії.
Підготовлено за виданням:
Кун Н.А.Легенди і міфи стародавньої Греції. М .: Державне навчально-педагогічне видавництво міністерства освіти РРФСР, 1954.
