Сакаріас Топелиус: «Зимова казка»

Сакаріас Топелиус
Зимова казка

«Подарунок троля: Казки письменників Скандинавії»: Петрозаводськ: Карелія; 1993
Сакаріас ТопеліусЗімняя казка * * * У великому дрімучому лісі, далеко на півночі Фінляндії, росли поруч дві величезні сосни. Вони були такі старі, такі старі, що ніхто, навіть сивий мох, не міг пригадати, чи були вони коли-небудь молодими, тонкими сосонками. Звідусіль було видно їх темні вершини, високо здіймалися над хащами лісу. Навесні в густому гіллі старих сосен співав веселі пісеньки дрізд, а маленькі рожеві квіти вересу піднімали свої голівки і дивилися знизу вгору так боязко, ніби хотіли сказати: «Ах, невже і ми будемо такими ж великими і такими ж старими?» Взимку, коли заметіль закутувала всю землю білою ковдрою і квіти вересу спали під пухнастими сніговими заметами, дві сосни, немов два велетні, стерегли лес.Зімняя буря з шумом проносилася по частіше, змітала з гілок сніг обламувала вершини дерев, валила додолу міцні стовбури. І тільки сосни-велетні завжди стояли твердо і прямо, і ніякої ураган не міг змусити їх схилити голови.А адже якщо ти такий сильний і стійкий - це що-небудь та значить! У узлісся, де росли старі сосни, на невеликому пагорбі тулилася хатина, крита дерном, і двома маленькими віконцями дивилася в ліс. У цій хатині жив бідний селянин зі своєю дружиною. У них був клаптик землі, на якому вони сіяли хліб, і невеликий город. Ось і все їхнє багатство. А взимку селянин працював в лісі - рубав дерева і возив колоди на лісопильню, щоб зібрати кілька монет на молоко і масло.У селянина і його дружини було двоє дітей - хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Сильвестр, а дівчинку - Сільвія.І де тільки знайшли для них такі імена! Напевно, в лісі. Адже слово «Сільва» на древньому, латинською мовою означає «ліс» .Однажди - це було взимку - брат і сестра, Сильвестр і Сільвія, пішли в ліс, щоб подивитися, чи не попався чи в сильця, які вони розставили, який-небудь лісовий звірок або птіца.І вірно, в один сильце попався білий заєць, а в іншій - біла куріпка. І заєць і куріпка були живі, вони тільки заплуталися лапками в тенетах і жалібно піщалі.- Отпусти меня! - пролопотал заєць, коли Сильвестр підійшов до нього.- Отпусти меня! - пропищала куріпка, коли Сільвія нахилилася над ней.Сільвестр і Сільвія дуже здивувалися. Ніколи ще вони не чули, щоб лісові звірі й птахи говорили по-человечьі.- Давай-ка і справді відпустимо їх! - сказала Сільвія.І разом з братом вона почала обережно розплутувати сильця. Тільки-но заєць відчув свободу, як щодуху помчав у глиб лісу. А куріпка полетіла геть так швидко, як могли нести її крила. - Підопринебо! .. Підопринебо все зробить, про що ви попросите! - крикнув заєць на скаку.- Просіть Зацепітучу! .. Просіть Зацепітучу! .. І все у вас буде, чого тільки не захочете! - прокричала куріпка на лету.І знову в лісі стало зовсім тихо.- Що це вони говорили? - сказав нарешті Сильвестр. - Про яких це Підопринебо і Зацепітучу? - І я ніколи не чула таких дивних імен, - сказала Сільвія - Хто б це міг бути? В цей час сильний порив вітру пронісся по лісі. Вершини старих сосен загомоніли, і в їх шумі Сильвестр і Сільвія ясно розчули слова.- Ну що, друже, стоїш ще? - запитала одна сосна в іншої. - Ще тримаєш небо? Недарма ж лісові звірі прозвали тебе - Підопринебо! - Стою! Тримаю! - загула інша сосна. - А ти як, старина? Все воюєш з хмарами? Адже і про тебе не дарма кажуть - Зацепітучу! - Щось слабну я, - прошелестіло у відповідь. - Нині ось вітер обломив у мене верхню гілку. Видно, і справді старість приходить! - Гріх тобі скаржитися! Тобі ж всього лише триста п'ятдесят років. Ти ще дитя! Зовсім дитя! А ось мені вже триста вісімдесят вісім стукнуло! І стара сосна важко вздохнула.- Дивись, он повертається вітер, - прошепотіла сосна - та, що була молодший. - Під його свист так добре співати пісні! Давай-ка заспіваємо з тобою про далеку старовину, про нашу молодість. Адже нам з тобою є про що згадати! І під шум лісової бурі сосни, хитаючись, заспівали свою пісню: Ми скуті холодом, ми в сніговому полоні! Вирує і буяє вьюга.Под шум її хилить нас, древніх, до сну, І давню бачимо уві сні старовину -Тобто час, коли ми , двоє друзів, дві юних сосни, піднялися в вишінуНад хитка зеленню луга.Фіалкі у наших підніжжя цвіли, білили нам хвою хуртовини, І хмари летіли з імлистій дали, І бурею руйнувало елі.Ми до неба тяглися з мерзлої землі, нас навіть столетья зігнути Чи не могли вихори зломити не посміли ... - Так, нам з тобою є про що згадати, є про що розповісти, - сказала сосна - та, що була постарше, - і тихенько рипнули. - Давай-но поговоримо з цими дітьми. - І одна її гілка хитнулася, як ніби показуючи на Сильвестра і Сільвію.- Про що це вони хочуть з нами поговорити? - сказав Сільвестр.- Краще підемо додому, - шепнула Сільвія брату. - Я боюся цих деревьев.- Почекай, - сказав Сильвестр. - Чого їх боятися! Та он і батько йде! І вірно, лісовою стежкою пробирався їх батько з сокирою на плече.- Ось це дерева так дерева! Якраз те, що мені потрібно! - сказав селянин, зупиняючись біля старих сосен.Он вже підняв сокиру, щоб підробити сосну - ту, що була постарше, - але Сильвестр і Сільвія раптом з плачем кинулися до батька. - Батюшка, - став просити Сильвестр, - не руш цю сосну! Це Підопринебо! ..- Батюшка, і цю не руш! - просила Сільвія. - Її звуть Зацепітучу. Вони обидві такі старі! А зараз вони співали нам пісеньку ... - Чого тільки хлопці не вигадають! - засміявся селянин. - Де ж це чувано, щоб дерева співали! Ну да ладно, нехай собі стоять, якщо вже ви за них так просите. Я знайду собі і другіе.І він пішов далі, в глиб лісу, а Сильвестр і Сільвія залишилися біля старих сосен, щоб почути, що скажуть їм ці лісові велікани.Ждать їм довелося недовго. У вершинах дерев знову зашумів вітер. Він тільки що був на млині і так люто крутив млинові крила, що іскри від жорен дощем сипалися на всі боки. А тепер вітер налетів на сосни і почав бушувати в їх ветвях.Старие гілки загули, зашуміли, заговорілі.- Ви врятували нам життя! - говорили сосни Сильвестру і Сільвії. - Просіть же тепер у нас все, що хотіте.Но, виявляється, не завжди легко сказати, чого ти найбільше хочеш. Скільки не думали Сильвестр і Сільвія, а нічого не придумали, немов їм і бажати було нечего.Наконец Сильвестр сказав: - Я б хотів, щоб хоч ненадовго визирнуло сонце, а то в лісі зовсім не видно тропінок.- Так-так, і я б хотіла, щоб скоріше прийшла весна і розтанув сніг! - сказала Сільвія. - Тоді і птиці знову заспівають у лісі ... - Ах, що за безрозсудні діти! - зашелестіли сосни. - Адже ви могли побажати стільки прекрасних речей! І багатство, і почесті, і слава - все було б у вас! .. А ви просите те, що трапиться і без вашого прохання. Але нічого не поробиш, треба виконати ваші бажання. Тільки ми зробимо це по-своєму ... Слухай же, Сильвестр: куди б не пішов ти, на що б не глянув, всюди тебе буде світити сонце. І твоє бажання, Сільвія, виповниться: куди б ти не пішла, про що б не заговорила, завжди навколо тебе буде цвісти весна і танути холодний снег.- Ах, це більше, ніж ми хотіли! - вигукнули Сільвестр і Сільвія. - Дякую вам, милі сосни, за ваші чудові подарунки. А тепер прощайте! - І вони весело побігли додому.- Прощайте! Прощайте! - загомоніли слідом їм старі сосни.По дорозі Сильвестр раз у раз озирався, виглядаючи куріпок, і - дивна річ! - в яку б сторону він ні повертався, усюди миготів перед ним промінь сонця, виблискуючи на гілках, немов золото.- Дивись! Дивись! Сонце виглянуло! - крикнула Сільвія брату.Но ледь встигла вона відкрити рот, як сніг кругом почав танути, обабіч стежки зазеленіла трава, дерева вкрилися свіжим листям, а високо в блакиті неба почулася перша пісня жайворонка. - Ах, як весело! - вигукнули в один голос Сильвестр і Сільвія. І чим далі вони бігли, тим тепліше світило сонце, тим яскравіше зеленіли трава і деревья.- Мені світить сонце! - закричав Сильвестр, вриваючись в дом.- Сонце всім світить, - сказала мати.- А я можу розтопити сніг! - закричала Сільвія.- Ну, це кожен може, - сказала мати і засмеялась.Но пройшло трохи часу, і вона побачила, що в будинку щось негаразд. На дворі вже зовсім стемніло, настав вечір, а в хатинці у них все блищало від яскравого сонця. І так було до тих пір, поки Сильвестру не захотілося спати і очі у нього не закрилися. Але це ще не все! Зими кінця не було видно, а в маленькій хатині раптом повіяло весною. Навіть старий, засохлий віник в кутку і той почав зеленіти, а півень на своєму сідалі взявся співати на все горло. І він співав до тих пір, поки Сільвії не надоело базікати і вона не заснула міцним сном. Пізно ввечері повернувся додому селянин.- Послухай, батько, - сказала дружина, - боюся я, не зачарував чи хто наших дітей. Щось дивне робиться у нас в будинку! - Ось ще що придумала! - сказав селянин. - Ти краще послухай, мати, яку новину я приніс. Ні за що тобі не здогадатися! Завтра до нашого міста прибудуть власними персонами король і королева. Вони їздять по всій країні і оглядають свої володіння. Як ти думаєш, не відправитися нам з дітьми подивитися на королівську пару? - Що ж, я не проти, - сказала дружина. - Адже не кожен день в наші місця приїжджають такі важливі гості.На інший день вдосвіта селянин з дружиною і дітьми зібралися в дорогу. По дорозі тільки й було розмов, що про короля і королеву, і ніхто не помітив, що всю дорогу сонячний промінь біг перед саньми (хоча все небо було обкладено низькими хмарами), а берізки навколо вкривалися бруньками і зеленіли (хоча мороз був такий, що птиці замерзали на льоту) .Коли сани в'їхали на міську площу, народу там було вже сила-силенна. Все з побоюванням поглядали на дорогу і тихенько перешіптувалися. Говорили, що король і королева залишилися незадоволені своєю країною: куди не приїдеш - всюди сніг, холод, пустельні і дикі места.Король, як йому і належить, був дуже суворий. Він відразу вирішив, що в усьому винен його народ, і збирався як слід усіх наказать.Про королеву розповідали, що вона дуже замерзла і, щоб зігрітися, весь час тупотить ногамі.І ось нарешті вдалині показалися королівські сани. Народ замер.На площі король наказав візникові зупинитися, щоб змінити коней. Король сидів, сердито насупивши брови, а королева гірко плакала. І раптом король підняв голову, подивився на всі боки - туди-сюди - і весело розсміявся, зовсім так, як сміються всі люди.- Погляньте-но, ваша величність, - звернувся він до королеви, - як привітно світить сонце! Право, тут не так уже й погано ... Мені чомусь навіть стало весело.- Це, напевно, тому, що ви зволили добре поснідати, - сказала королева. - Втім, мені теж стало начебто веселее.- Це, ймовірно, тому, що ваша величність добре виспалися, - сказав король. - Але, проте, ця пустельна країна дуже красива! Подивіться, як яскраво висвітлює сонце оті дві сосни, що видніються вдалині. Позитивно, це чарівне місце! Я накажу збудувати тут дворец.- Так-так, неодмінно треба побудувати тут палац, - погодилася королева і навіть на хвилину перестала тупотіти ногами. - Взагалі тут зовсім не погано. Всюди сніг, а дерева і кущі покриваються зеленим листям, як у травні. Це прямо неймовірно! Але нічого неймовірного в цьому не було. Просто Сильвестр і Сільвія піднялися на огорожу, щоб краще розгледіти короля і королеву. Сильвестр крутився на всі боки - тому сонце так і сяяло навколо; а Сільвія базікала, ні на хвилину не закриваючи рота, - тому навіть сухі жердини старої огорожі вкрилися свіжої ліствой.- Що це за милі діти? - запитала королева, глянувши на Сильвестра і Сільвію. - Нехай вони підійдуть до мне.Сільвестр і Сільвія ніколи раніше не мали справи з коронованими особами, тому вони сміливо підійшли до короля і королеве.- Послухайте, - сказала королева, - ви мені дуже подобаєтесь. Коли я дивлюся на вас, мені стає веселіше і навіть начебто тепліше. Хочете жити у мене в палаці? Я накажу нарядити вас в оксамит і золото, ви будете їсти на кришталевих тарілках і пити з срібних склянок. Ну що, згодні? - Дякуємо вам, ваша величність, - сказала Сільвія, - але ми краще залишимося дома.- Крім того, в палаці ми будемо сумувати без наших друзів, - сказав Сільвестр.- А чи не можна їх теж взяти до палацу? - запитала королева. Вона була в чудовому настрої і анітрохи не сердилась, що їй возражают.- Ні, це неможливо, - відповіли Сильвестр і Сільвія. - Вони ростуть в лісі. Їх звуть Підопринебо і Зацепітучу ... - Що тільки не прийде в голову дітям! - вигукнули в один голос король і королева і при цьому так дружно розсміялися, що навіть королівські сани застрибали на месте.Король наказав розпрягати коней, а каменярі і теслі прийнялися негайно будувати новий дворец.Как не дивно, на цей раз король і королева були до всім добрі і ласкаві. Вони нікого не покарали і навіть розпорядилися, щоб їх скарбник дав всім по золотій монеті. А Сильвестр і Сільвія отримали на додачу крендель, який спік сам королівський пекар! Крендель був такий великий, що четвірка королівських коней везла його на окремих санях.Сільвестр і Сільвія почастували кренделі всіх дітей, які були на площі, і все-таки залишився ще такий великий шматок, що він ледь помістився на санях. На зворотному шляху дружина селянина шепнула чоловіку: - А ти знаєш, чому король і королева були сьогодні так милостиві? Тому що Сильвестр і Сільвія дивилися на них і розмовляли з ними. Згадай-но, що я тобі вчора казала! - Це про чаклунство-то? - сказав селянин. - Пусте! - Та поміркуй сам, - Не вгамовувалася дружина, - де це бачено, щоб взимку розпускалися дерева і щоб король і королева нікого не покарали? Повір мені, тут не обійшлося без чаклунства! - Все це бабські вигадки! - сказав селянин. - Просто діти у нас хороші - ось все і радіють, на них дивлячись! І вірно, куди б Сильвестр і Сільвія не прийшли, з ким би не заговорили, у всіх на душі відразу робилося тепліше і світліше. А так як Сильвестр і Сільвія завжди були веселі і привітні, то ніхто і не дивувався, що вони доставляють всім радість. Все навколо них цвіло і зеленіло, співало і смеялось.Пустинние землі біля хатинки, де жили Сильвестр і Сільвія, перетворилися в багаті ріллі і луки, і в лісі навіть узимку співали весняні птіци.Вскоре Сильвестр був призначений королівським лісничим, а Сільвія - королівської садовницей .Ни у одного короля ні в одному королівстві не було ніколи такого чудесного саду. Та й не дивно! Адже жоден король не міг змусити сонце слухатися його наказів. А Сильвестру і Сільвії сонце світило завжди, коли вони хотіли. Тому в саду у них все цвіло так, що любо було дивитися! Минуло кілька років. Одного разу глухий зимової пори Сильвестр і Сільвія пішли в ліс, щоб відвідати своїх друзів.У лісі бушувала буря, в темних вершинах сосен гудів вітер, і під його шум сосни співали свою пісню: Стоїмо, як бувало, міцні і стройни.То випаде сніг, то розтане ... І дивимося двоє друзів, дві старих сосни, Як знову змінюється зелень весниСнегамі Белей горностая, Як хмари проходять, дощами повні, І пташині проносяться зграї.

Зимова казка - Топелиус

У великому дрімучому лісі, далеко на півночі Фінляндії, росли поруч дві величезні сосни. Вони були такі старі, такі старі, що ніхто, навіть сивий мох, не міг пригадати, чи були вони коли-небудь молодими, тонкими сосонками. Звідусіль було видно їх темні вершини, високо здіймалися над хащами лісу. Навесні в густому гіллі старих сосен співав веселі пісеньки дрізд, а маленькі рожеві квіти вересу піднімали свої голівки і дивилися знизу вгору так боязко, ніби хотіли сказати: "Ах, невже і ми будемо такими ж великими і такими ж старими?"
Взимку, коли заметіль закутувала всю землю білою ковдрою і квіти вересу спали під пухнастими сніговими заметами, дві сосни, немов два велетні, стерегли ліс.
Зимова буря з шумом проносилася по частіше, змітала з гілок сніг обламувала вершини дерев, валила додолу міцні стовбури. І тільки сосни-велетні завжди стояли твердо і прямо, і ніякої ураган не міг змусити їх схилити голови.
Але ж якщо ти такий сильний і стійкий - це що-небудь та значить!
У узлісся, де росли старі сосни, на невеликому пагорбі тулилася хатина, крита дерном, і двома маленькими віконцями дивилася в ліс. У цій хатині жив бідний селянин зі своєю дружиною. У них був клаптик землі, на якому вони сіяли хліб, і невеликий город. Ось і все їхнє багатство. А взимку селянин працював в лісі - рубав дерева і возив колоди на лісопильню, щоб зібрати кілька монет на молоко і масло.
У селянина і його дружини було двоє дітей - хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Сильвестр, а дівчинку - Сільвія.
І де тільки знайшли для них такі імена! Напевно, в лісі. Адже слово "Сільва" на стародавньому, латинською мовою означає "ліс".
Одного разу - це було взимку - брат і сестра, Сильвестр і Сільвія, пішли в ліс, щоб подивитися, чи не попався чи в сильця, які вони розставили, який-небудь лісовий звірок або птах.
І справді, в один сильце попався білий заєць, а в іншій - біла куріпка. І заєць і куріпка були живі, вони тільки заплуталися лапками в тенетах і жалібно пищали.
- Відпусти мене! - пролопотал заєць, коли Сильвестр підійшов до нього.
- Відпусти мене! - пропищала куріпка, коли Сільвія нахилилася над нею.
Сильвестр і Сільвія дуже здивувалися. Ніколи ще вони не чули, щоб лісові звірі й птахи говорили по-людські.
- Давай-но і справді відпустимо їх! - сказала Сільвія.
І разом з братом вона почала обережно розплутувати сильця. Тільки-но заєць відчув свободу, як щодуху помчав у глиб лісу. А куріпка полетіла геть так швидко, як могли нести її крила.
- Підопринебо! .. Підопринебо все зробить, про що ви попросите! - крикнув заєць на скаку.
- Просіть Зацепітучу! .. Просіть Зацепітучу! .. І все у вас буде, чого тільки не захочете! - прокричала куріпка на льоту.
І знову в лісі стало зовсім тихо.
- Що це вони говорили? - сказав нарешті Сильвестр. - Про яких це Підопринебо і Зацепітучу?
- І я ніколи не чула таких дивних імен, - сказала Сільвія - Хто б це міг бути?
В цей час сильний порив вітру пронісся по лісі. Вершини старих сосен загомоніли, і в їх шумі Сильвестр і Сільвія ясно розчули слова.
- Ну що, друже, стоїш ще? - запитала одна сосна в іншої. - Ще тримаєш небо? Недарма ж лісові звірі прозвали тебе - Підопринебо!
- Стою! Тримаю! - загула інша сосна. - А ти як, старина? Все воюєш з хмарами? Адже і про тебе не дарма кажуть - Зацепітучу!
- Щось слабну я, - прошелестіло у відповідь. - Нині ось вітер обломив у мене верхню гілку. Видно, і справді старість приходить!
- Гріх тобі скаржитися! Тобі ж всього лише триста п'ятдесят років. Ти ще дитя! Зовсім дитя! А ось мені вже триста вісімдесят вісім стукнуло!
І стара сосна важко зітхнула.
- Дивись, он повертається вітер, - прошепотіла сосна - та, що була молодший. - Під його свист так добре співати пісні! Давай-ка заспіваємо з тобою про далеку старовину, про нашу молодість. Адже нам з тобою є про що згадати!

І під шум лісової бурі сосни, хитаючись, заспівали свою пісню:
Ми скуті холодом, ми в сніговому полоні!
Вирує і буяє хуртовина.
Під шум її хилить нас, древніх, до сну,
І давню бачимо уві сні старовину -
Той час, коли ми, двоє друзів,
Дві юних сосни, піднялися на висоту
Над хиткою зеленню луки.
Фіалки у наших підніжжя цвіли,
Білили нам хвою хуртовини,
І хмари летіли з імлистій дали,
І бурею руйнувало їли.
Ми до неба тяглися з мерзлої землі,
Нас навіть столетья зігнути не могли
І вихори зломити не посміли ...

Так, нам з тобою є про що згадати, є про що розповісти, - сказала сосна - та, що була постарше, - і тихенько рипнули. - Давай-но поговоримо з цими дітьми. - І одна її гілка хитнулася, як ніби показуючи на Сильвестра і Сільвію.
- Про що це вони хочуть з нами поговорити? - сказав Сильвестр.
- Краще підемо додому, - шепнула Сільвія брату. - Я боюся цих дерев.
- Почекай, - сказав Сильвестр. - Чого їх боятися! Та он і батько йде!
І справді, лісовою стежкою пробирався їх батько з сокирою на плечі.
- Ось це дерева так дерева! Якраз те, що мені потрібно! - сказав селянин, зупиняючись біля старих сосен.
Він уже підняв сокиру, щоб підробити сосну - ту, що була постарше, - але Сильвестр і Сільвія раптом з плачем кинулися до батька.
- Батюшка, - став просити Сильвестр, - не руш цю сосну! Це Підопринебо! ..
- Батюшка, і цю не руш! - просила Сільвія. - Її звуть Зацепітучу. Вони обидві такі старі! А зараз вони співали нам пісеньку ...
- Чого тільки хлопці не вигадають! - засміявся селянин. - Де ж це чувано, щоб дерева співали! Ну да ладно, нехай собі стоять, якщо вже ви за них так просите. Я знайду собі і інші.
І він пішов далі, в глиб лісу, а Сильвестр і Сільвія залишилися біля старих сосен, щоб почути, що скажуть їм ці лісові велетні.
Чекати їм довелося недовго. У вершинах дерев знову зашумів вітер. Він тільки що був на млині і так люто крутив млинові крила, що іскри від жорен дощем сипалися на всі боки. А тепер вітер налетів на сосни і почав бушувати в їх гілках.
Старі гілки загули, зашуміли, заговорили.
- Ви врятували нам життя! - говорили сосни Сильвестру і Сільвії. - Просіть же тепер у нас все, що хочете.
Але, виявляється, не завжди легко сказати, чого ти найбільше хочеш. Скільки не думали Сильвестр і Сільвія, а нічого не придумали, немов їм і бажати було нічого.
Нарешті Сильвестр сказав:
- Я б хотів, щоб хоч ненадовго визирнуло сонце, а то в лісі зовсім не видно стежок.
- Так-так, і я б хотіла, щоб скоріше прийшла весна і розтанув сніг! - сказала Сільвія. - Тоді і птиці знову заспівають у лісі ...
- Ах, що за безрозсудні діти! - зашелестіли сосни. - Адже ви могли побажати стільки прекрасних речей! І багатство, і почесті, і слава - все було б у вас! .. А ви просите те, що трапиться і без вашого прохання. Але нічого не поробиш, треба виконати ваші бажання. Тільки ми зробимо це по-своєму ... Слухай же, Сильвестр: куди б не пішов ти, на що б не глянув, всюди тебе буде світити сонце. І твоє бажання, Сільвія, виповниться: куди б ти не пішла, про що б не заговорила, завжди навколо тебе буде цвісти весна і танути холодний сніг.
- Ах, це більше, ніж ми хотіли! - вигукнули Сільвестр і Сільвія. - Дякую вам, милі сосни, за ваші чудові подарунки. А тепер прощайте! - І вони весело побігли додому.
- Прощайте! Прощайте! - загомоніли слідом їм старі сосни.
По дорозі Сильвестр раз у раз озирався, виглядаючи куріпок, і - дивна річ! - в яку б сторону він ні повертався, усюди миготів перед ним промінь сонця, виблискуючи на гілках, немов золото.
- Дивись! Дивись! Сонце виглянуло! - крикнула Сільвія брату.
Але ледве встигла вона відкрити рот, як сніг кругом почав танути, обабіч стежки зазеленіла трава, дерева вкрилися свіжим листям, а високо в блакиті неба почулася перша пісня жайворонка.
- Ах, як весело! - вигукнули в один голос Сильвестр і Сільвія. І чим далі вони бігли, тим тепліше світило сонце, тим яскравіше зеленіли трава і дерева.
- Мені світить сонце! - закричав Сильвестр, вриваючись в будинок.
- Сонце всім світить, - сказала мати.
- А я можу розтопити сніг! - закричала Сільвія.
- Ну, це кожен може, - сказала мати і засміялася.
Але пройшло трохи часу, і вона побачила, що в будинку щось негаразд. На дворі вже зовсім стемніло, настав вечір, а в хатинці у них все блищало від яскравого сонця. І так було до тих пір, поки Сильвестру не захотілося спати і очі у нього не закрилися. Але це ще не все! Зими кінця не було видно, а в маленькій хатині раптом повіяло весною. Навіть старий, засохлий віник в кутку і той почав зеленіти, а півень на своєму сідалі взявся співати на все горло. І він співав до тих пір, поки Сільвії не надоело базікати і вона не заснула міцним сном. Пізно ввечері повернувся додому селянин.
- Послухай, батько, - сказала дружина, - боюся я, не зачарував чи хто наших дітей. Щось дивне робиться у нас в будинку!
- Ось ще що придумала! - сказав селянин. - Ти краще послухай, мати, яку новину я приніс. Ні за що тобі не здогадатися! Завтра до нашого міста прибудуть власними персонами король і королева. Вони їздять по всій країні і оглядають свої володіння. Як ти думаєш, не відправитися нам з дітьми подивитися на королівську пару?
- Що ж, я не проти, - сказала дружина. - Адже не кожен день в наші місця приїжджають такі важливі гості.
На другий день вдосвіта селянин з дружиною і дітьми зібралися в дорогу. По дорозі тільки й було розмов, що про короля і королеву, і ніхто не помітив, що всю дорогу сонячний промінь біг перед саньми (хоча все небо було обкладено низькими хмарами), а берізки навколо вкривалися бруньками і зеленіли (хоча мороз був такий, що птиці замерзали на льоту).
Коли сани в'їхали на міську площу, народу там було вже сила-силенна. Все з побоюванням поглядали на дорогу і тихенько перешіптувалися. Говорили, що король і королева залишилися незадоволені своєю країною: куди не приїдеш - всюди сніг, холод, пустельні і дикі місця.
Король, як йому і належить, був дуже суворий. Він відразу вирішив, що в усьому винен його народ, і збирався як слід усіх покарати.
Про королеву розповідали, що вона дуже замерзла і, щоб зігрітися, весь час тупотить ногами.
І ось нарешті вдалині показалися королівські сани. Народ завмер.
На площі король наказав візникові зупинитися, щоб змінити коней. Король сидів, сердито насупивши брови, а королева гірко плакала.
І раптом король підняв голову, подивився на всі боки - туди-сюди - і весело розсміявся, зовсім так, як сміються всі люди.
- Погляньте-но, ваша величність, - звернувся він до королеви, - як привітно світить сонце! Право, тут не так уже й погано ... Мені чомусь навіть стало весело.
- Це, напевно, тому, що ви зволили добре поснідати, - сказала королева. - Втім, мені теж стало начебто веселіше.
- Це, мабуть, тому, що ваша величність добре виспалися, - сказав король. - Але, проте, ця пустельна країна дуже красива! Подивіться, як яскраво висвітлює сонце оті дві сосни, що видніються вдалині. Позитивно, це чарівне місце! Я накажу збудувати тут палац.
- Так-так, неодмінно треба побудувати тут палац, - погодилася королева і навіть на хвилину перестала тупотіти ногами. - Взагалі тут зовсім не погано. Всюди сніг, а дерева і кущі покриваються зеленим листям, як у травні. Це прямо неймовірно!
Але нічого неймовірного в цьому не було. Просто Сильвестр і Сільвія піднялися на огорожу, щоб краще розгледіти короля і королеву. Сильвестр крутився на всі боки - тому сонце так і сяяло навколо; а Сільвія базікала, ні на хвилину не закриваючи рота, - тому навіть сухі жердини старої огорожі вкрилися свіжим листям.
- Що це за милі діти? - запитала королева, глянувши на Сильвестра і Сільвію. - Нехай вони підійдуть до мене.
Сильвестр і Сільвія ніколи раніше не мали справи з коронованими особами, тому вони сміливо підійшли до короля і королеви.
- Послухайте, - сказала королева, - ви мені дуже подобаєтесь. Коли я дивлюся на вас, мені стає веселіше і навіть начебто тепліше. Хочете жити у мене в палаці? Я накажу нарядити вас в оксамит і золото, ви будете їсти на кришталевих тарілках і пити з срібних склянок. Ну що, згодні?
- Дякуємо вам, ваша величність, - сказала Сільвія, - але ми краще залишимося вдома.
- Крім того, в палаці ми будемо сумувати без наших друзів, - сказав Сильвестр.
- А чи не можна їх теж взяти до палацу? - запитала королева. Вона була в чудовому настрої і анітрохи не сердилась, що їй заперечують.
- Ні, це неможливо, - відповіли Сильвестр і Сільвія. - Вони ростуть в лісі. Їх звуть Підопринебо і Зацепітучу ...
- Що тільки не прийде в голову дітям! - вигукнули в один голос король і королева і при цьому так дружно розсміялися, що навіть королівські сани застрибали на місці.
Король наказав розпрягати коней, а каменярі і теслі прийнялися негайно будувати новий палац.
Як не дивно, на цей раз король і королева були до всіх добрі і ласкаві. Вони нікого не покарали і навіть розпорядилися, щоб їх скарбник дав всім по золотій монеті. А Сильвестр і Сільвія отримали на додачу крендель, який спік сам королівський пекар! Крендель був такий великий, що четвірка королівських коней везла його на окремих санях.
Сильвестр і Сільвія почастували кренделі всіх дітей, які були на площі, і все-таки залишився ще такий великий шматок, що він ледь помістився на санях. На зворотному шляху дружина селянина шепнула чоловіку:
- А ти знаєш, чому король і королева були сьогодні так милостиві? Тому що Сильвестр і Сільвія дивилися на них і розмовляли з ними. Згадай-но, що я тобі вчора казала!
- Це про чаклунство-то? - сказав селянин. - Пусте!
- Так поміркуй сам, - Не вгамовувалася дружина, - де це бачено, щоб взимку розпускалися дерева і щоб король і королева нікого не покарали? Повір мені, тут не обійшлося без чаклунства!
- Все це бабські вигадки! - сказав селянин. - Просто діти у нас хороші - ось все і радіють, на них дивлячись!
І справді, куди б Сильвестр і Сільвія не прийшли, з ким би не заговорили, у всіх на душі відразу робилося тепліше і світліше. А так як Сильвестр і Сільвія завжди були веселі і привітні, то ніхто і не дивувався, що вони доставляють всім радість. Все навколо них цвіло і зеленіло, співало й сміялося.
Пустельні землі біля хатинки, де жили Сильвестр і Сільвія, перетворилися в багаті ріллі і луки, і в лісі навіть узимку співали весняні птиці.
Незабаром Сильвестр був призначений королівським лісничим, а Сільвія - королівської садовницей.
У жодного короля ні в одному королівстві не було ніколи такого чудесного саду. Та й не дивно! Адже жоден король не міг змусити сонце слухатися його наказів. А Сильвестру і Сільвії сонце світило завжди, коли вони хотіли. Тому в саду у них все цвіло так, що любо було дивитися!
Минуло кілька років. Одного разу глухий зимової пори Сильвестр і Сільвія пішли в ліс, щоб відвідати своїх друзів.
У лісі бушувала буря, в темних вершинах сосен гудів вітер, і під його шум сосни співали свою пісню:

Стоїмо, як бувало, міцні і стрункі.
Те випаде сніг, то розтане ...
І дивимося двоє друзів, дві старих сосни,
Як знову змінюється зелень весни
Снігами Белей горностая,
Як хмари проходять, дощами повні,
І пташині проносяться зграї.
Соснова хвоя свіжа і густа -
Заздріть, в'язи і клени!
Зима не залишить на вас ні листа -
Розвіє наряд ваш зелений!
Але вічна сосен дана краса,
У підземні надра пішла їх п'ята,
А в небо - висока крона.
Нехай негода вирує навкруги -
При цьому сосна не повалить ні буря, ні ...

Але не встигли вони доспівати свою пісню, як всередині стовбурів щось затріщало, заскрипіло, і обидві сосни повалилися на землю. Якраз в цей день молодшої виповнилося триста п'ятдесят п'ять років, а найстаршій - триста дев'яносто три роки. Що ж тут дивного, що вітри нарешті їх подужали!
Сильвестр і Сільвія ласкаво пошарпали сиві, порослі мохом стовбури мертвих сосен і такими добрими словами пом'янули своїх друзів, що сніг кругом почав танути і рожеві квіти вересу визирнули з-під землі. І так багато їх було, що скоро вони закрили старі сосни від самих коренів до самих вершин.
Давно вже я нічого не чув про Сильвестра і Сільвії. Напевно, тепер вони самі постаріли і посивіли, а короля і королеви, яких все так боялися, і зовсім немає на світі.
Але кожен раз, коли я бачу дітей, мені здається, що це Сильвестр і Сільвія.
А може бути, старі сосни обдарували своїми чудесними дарами всіх дітей, що живуть на світі? Може бути і так.
Нещодавно, в похмурий, непогожий день, мені зустрілися хлопчик і дівчинка. І відразу в сірому, тьмяному небі немов замигтів промінь сонця, все кругом посвітлішало, на хмарах обличчях перехожих з'явилася усмішка ...
Ось тоді серед зими і настає весна. Тоді і лід починає танути - на вікнах і в серцях людей. Тоді навіть старий віник в кутку покривається свіжим листям, на сухий огорожі розквітають троянди, а під високим склепінням неба співають веселі жайворонки.

Сторінка 1 з 11

У великому дрімучому лісі, далеко на півночі Фінляндії, росли поруч дві величезні сосни. Вони були такі старі, такі старі, що ніхто, навіть сивий мох, не міг пригадати, чи були вони коли-небудь молодими, тонкими сосонками. Над усіма деревами, звідки не глянь, піднімалися їх темні вершини.
Навесні в густому гіллі старих сосен співав веселі пісеньки дрізд, а маленькі рожеві квіти вересу дивилися на них знизу вгору так боязко, ніби хотіли сказати: «Ах, невже і ми будемо такими ж великими і такими ж старими?»
Взимку, коли заметіль закутувала всю землю білою ковдрою і квіти вересу спали під пухнастими сніговими заметами, дві сосни, немов два велетні, стерегли ліс.
Зимова буря з шумом проносилася по частіше, змітала з гілок сніг, обламувала вершини дерев, валила додолу міцні стовбури. І тільки сосни-велетні завжди стояли твердо і прямо, і ніякої ураган не міг змусити їх схилити голови.
Але ж якщо ти такий сильний і стійкий - це що-небудь та значить!
У узлісся, де росли старі сосни, на невеликому пагорбі тулилася хатина, крита дерном, і двома маленькими віконцями дивилася в ліс. У цій хатині жив бідний селянин зі своєю дружиною. У них був клаптик землі, на якому вони сіяли хліб, і невеликий город. Ось все їхнє багатство. А взимку селянин працював в лісі - рубав дерева і возив колоди на лісопильню, щоб зібрати кілька монет на молоко і масло.
У селянина і його дружини було двоє дітей - хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Сильвестр, а дівчинку - Сільвія.
І де тільки знайшли для них такі імена! Напевно, в лісі. Адже слово «Сільва» в стародавньому латинській мові означає «ліс».
Одного разу - це було взимку - брат і сестра, Сильвестр і Сільвія, пішли в ліс, щоб подивитися, чи не попався чи в сильця, які вони розставили, який-небудь лісовий звірок або птах.
І справді, в один сильце попався білий заєць, а в іншій - біла куріпка. І заєць і куріпка були живі, вони тільки заплуталися лапками в тенетах і жалібно пищали.
- Відпусти мене! - пролопотал заєць, коли Сильвестр підійшов до нього.
- Відпусти мене! - пропищала куріпка, коли Сільвія нахилилася над нею.
Сильвестр і Сільвія дуже здивувалися. Ніколи вони ще не чули, щоб лісові звірі й птахи говорили по-людські.
- Давай-но і справді відпустимо їх! - сказала Сільвія.
І разом з братом вона почала обережно розплутувати сильця.
Тільки-но заєць відчув свободу, як щодуху помчав у глиб лісу. А куріпка полетіла геть так швидко, як могли нести її крила.
- Підопринебо! .. Підопринебо все зробить, про що ви попросите! - крикнув заєць на скаку.
- Просіть Зацепітучу! .. Просіть Зацепітучу! .. І все у вас буде, чого тільки не захочете! - прокричала куріпка на льоту.
І знову в лісі стало зовсім тихо.
- Що це вони говорили? - сказав нарешті Сильвестр. - Про яких це Підопринебо і Зацепітучу?
- І я ніколи не чула таких дивних імен, - сказала Сільвія. - Хто б це міг бути?
В цей час сильний порив вітру пронісся по лісі. Вершини старих сосен загомоніли, і в їх шумі Сильвестр і Сільвія ясно розчули слова.
- Ну що, друже, стоїш ще? - запитала одна сосна в іншої. - Ще тримаєш небо? Недарма ж лісові звірі прозвали тебе Підопринебо!
- Стою! Тримаю! - загула інша сосна. - А ти як, старина? Все воюєш з хмарами? Адже і про тебе не дарма кажуть - Зацепітучу!
- Щось слабну я, - прошелестіло у відповідь. - Нині ось вітер поламав у мене верхню гілку. Видно, і справді старість приходить!
- Гріх тобі скаржитися! Тобі ж тільки триста п'ятдесят років. Ти ще дитя! Зовсім дитя! А ось мені вже триста вісімдесят вісім стукнуло! - І стара сосна важко зітхнула.
- Дивись, он повертається вітер, - зашепотіла сосна (та, що була молодший). - Під його свист так добре співати пісні! Давай-ка заспіваємо з тобою про далеку старовину, про нашу молодість. Адже нам з тобою є про що згадати!
І під шум бурі сосни, хитаючись, заспівали свою пісню:
Ми скуті бурею, ми в сніговому полоні!
Вирує і буяє хуртовина.
Під шум її хилить нас, древніх, до сну,
І давню бачимо уві сні старовину -
Той час, коли ми, двоє друзів,
Дві юних сосни, піднялися на висоту Над хиткою зеленню луки.
Фіалки у наших підніжжя цвіли,
Білили нам хвою хуртовини,
І хмари летіли з імлистій дали,
І бурею руйнувало їли.
Ми до неба тяглися з мерзлої землі,
Нас навіть столетья зігнути не могли
І вихори зломити не посміли ...
- Так, нам з тобою є про що згадати, є про що розповісти, - сказала сосна (та, що була постарше) і тихенько рипнули. - Давай-но поговоримо з цими дітьми. - І одна її гілка хитнулася, як ніби показуючи на Сильвестра і Сільвію.
- Про що це вони хочуть з нами поговорити? - сказав Сильвестр.
- Краще підемо додому, - шепнула Сільвія брату. - Я боюся цих дерев.
- Почекай, - сказав Сильвестр. - Чого їх боятися! Та он і батько йде!
І справді, лісовою стежкою пробирався їх батько з сокирою на плечі.
- Ось це дерева так дерева! Якраз те, що мені потрібно! - зрадів селянин, зупиняючись біля старих сосен.
Він уже підняв сокиру, щоб підробити сосну - ту, що була постарше, - але Сильвестр і Сільвія раптом з плачем кинулися до батька.
- Батюшка, - став просити Сильвестр, - не руш цю сосну! Це Підопринебо! ..
- Батюшка, і цю не руш! - просила Сільвія. - Її звуть Зацепітучу. Вони обидві такі старі! А зараз вони співали нам пісеньку ...
- Чого тільки хлопці не вигадають! - засміявся селянин. - Де ж це чувано, щоб дерева співали! Ну да ладно, нехай собі стоять, якщо вже ви за них так просите. Я знайду собі і інші.
І він пішов далі, в глиб лісу, а Сильвестр і Сільвія залишилися біля старих сосен, щоб почути, що скажуть їм ці лісові велетні.
Чекати їм довелося недовго. У вершинах дерев знову зашумів вітер. Він тільки що був на млині і так люто крутив млинові крила, що іскри від жорен дощем сипалися на всі боки. А тепер вітер налетів на сосни і почав бушувати в їх гілках.
Старі гілки загули, зашуміли, заговорили.
- Ви врятували нам життя! - говорили сосни Сильвестру і Сільвії. - Просіть же тепер у нас все, що хочете.
Але, виявляється, не завжди легко сказати, чого ти найбільше хочеш. Скільки не думали Сильвестр і Сільвія, а нічого не придумали, немов їм і бажати було нічого.
Нарешті Сильвестр сказав:
- Я б хотів, щоб хоч ненадовго визирнуло сонце, а то в лісі зовсім не видно стежок.
- Так-так, і я б хотіла, щоб скоріше прийшла весна і розтанув сніг! - сказала Сільвія. - Тоді і птиці знову заспівають у лісі ...
- Ах, що за безрозсудні діти! - зашелестіли сосни.
- Адже ви могли побажати стільки прекрасних речей! І багатство, і почесті, і слава - все було б у вас! .. А ви просите те, що трапиться і без вашого прохання. Але нічого не поробиш, треба виконати ваші бажання. Тільки ми зробимо це по-своєму ... Слухай же, Сильвестр: куди б ти не пішов, на що б не глянув, всюди тебе буде світити сонце. І твоє бажання, Сільвія, виповниться: куди б ти не пішла, про що б не заговорила, завжди навколо тебе буде цвісти весна і танути холодний сніг.
- Ах, це більше, ніж ми хотіли! - вигукнули Сільвестр і Сільвія. - Дякую вам, милі сосни, за ваші чудові подарунки. А тепер прощайте! - І вони весело побігли додому.
- Прощайте! Прощайте! - загомоніли слідом їм старі сосни.
По дорозі Сильвестр раз у раз озирався, виглядаючи куріпок, і - дивна річ! - в йакую б сторону він ні повертався, усюди миготів перед ним промінь сонця, виблискуючи на гілках, немов золото.
- Дивись! Дивись! Сонце виглянуло! - крикнула Сільвія брату.
Але ледве встигла вона відкрити рот, як сніг кругом почав танути, обабіч стежки зазеленіла трава, дерева вкрилися свіжим листям, а високо в блакиті неба почулася перша пісня жайворонка.
- Ах, як весело! - вигукнули в один голос Сильвестр і Сільвія.
І чим далі вони бігли, тим тепліше світило сонце, тим яскравіше зеленіли трава і дерева.
- Мені світить сонце! - закричав Сильвестр, вриваючись в будинок.
- Сонце всім світить, - сказала мати.
- А я можу розтопити сніг! - закричала Сільвія.
- Ну, це кожен може, - сказала мати і засміялася.

Сакаріас Топелиус: «Зимова казка»

Сакаріас Топелиус
Зимова казка

«Подарунок троля: Казки письменників Скандинавії»: Петрозаводськ: Карелія; 1993
Сакаріас ТопеліусЗімняя казка * * * У великому дрімучому лісі, далеко на півночі Фінляндії, росли поруч дві величезні сосни. Вони були такі старі, такі старі, що ніхто, навіть сивий мох, не міг пригадати, чи були вони коли-небудь молодими, тонкими сосонками. Звідусіль було видно їх темні вершини, високо здіймалися над хащами лісу. Навесні в густому гіллі старих сосен співав веселі пісеньки дрізд, а маленькі рожеві квіти вересу піднімали свої голівки і дивилися знизу вгору так боязко, ніби хотіли сказати: «Ах, невже і ми будемо такими ж великими і такими ж старими?» Взимку, коли заметіль закутувала всю землю білою ковдрою і квіти вересу спали під пухнастими сніговими заметами, дві сосни, немов два велетні, стерегли лес.Зімняя буря з шумом проносилася по частіше, змітала з гілок сніг обламувала вершини дерев, валила додолу міцні стовбури. І тільки сосни-велетні завжди стояли твердо і прямо, і ніякої ураган не міг змусити їх схилити голови.А адже якщо ти такий сильний і стійкий - це що-небудь та значить! У узлісся, де росли старі сосни, на невеликому пагорбі тулилася хатина, крита дерном, і двома маленькими віконцями дивилася в ліс. У цій хатині жив бідний селянин зі своєю дружиною. У них був клаптик землі, на якому вони сіяли хліб, і невеликий город. Ось і все їхнє багатство. А взимку селянин працював в лісі - рубав дерева і возив колоди на лісопильню, щоб зібрати кілька монет на молоко і масло.У селянина і його дружини було двоє дітей - хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Сильвестр, а дівчинку - Сільвія.І де тільки знайшли для них такі імена! Напевно, в лісі. Адже слово «Сільва» на древньому, латинською мовою означає «ліс» .Однажди - це було взимку - брат і сестра, Сильвестр і Сільвія, пішли в ліс, щоб подивитися, чи не попався чи в сильця, які вони розставили, який-небудь лісовий звірок або птіца.І вірно, в один сильце попався білий заєць, а в іншій - біла куріпка. І заєць і куріпка були живі, вони тільки заплуталися лапками в тенетах і жалібно піщалі.- Отпусти меня! - пролопотал заєць, коли Сильвестр підійшов до нього.- Отпусти меня! - пропищала куріпка, коли Сільвія нахилилася над ней.Сільвестр і Сільвія дуже здивувалися. Ніколи ще вони не чули, щоб лісові звірі й птахи говорили по-человечьі.- Давай-ка і справді відпустимо їх! - сказала Сільвія.І разом з братом вона почала обережно розплутувати сильця. Тільки-но заєць відчув свободу, як щодуху помчав у глиб лісу. А куріпка полетіла геть так швидко, як могли нести її крила. - Підопринебо! .. Підопринебо все зробить, про що ви попросите! - крикнув заєць на скаку.- Просіть Зацепітучу! .. Просіть Зацепітучу! .. І все у вас буде, чого тільки не захочете! - прокричала куріпка на лету.І знову в лісі стало зовсім тихо.- Що це вони говорили? - сказав нарешті Сильвестр. - Про яких це Підопринебо і Зацепітучу? - І я ніколи не чула таких дивних імен, - сказала Сільвія - Хто б це міг бути? В цей час сильний порив вітру пронісся по лісі. Вершини старих сосен загомоніли, і в їх шумі Сильвестр і Сільвія ясно розчули слова.- Ну що, друже, стоїш ще? - запитала одна сосна в іншої. - Ще тримаєш небо? Недарма ж лісові звірі прозвали тебе - Підопринебо! - Стою! Тримаю! - загула інша сосна. - А ти як, старина? Все воюєш з хмарами? Адже і про тебе не дарма кажуть - Зацепітучу! - Щось слабну я, - прошелестіло у відповідь. - Нині ось вітер обломив у мене верхню гілку. Видно, і справді старість приходить! - Гріх тобі скаржитися! Тобі ж всього лише триста п'ятдесят років. Ти ще дитя! Зовсім дитя! А ось мені вже триста вісімдесят вісім стукнуло! І стара сосна важко вздохнула.- Дивись, он повертається вітер, - прошепотіла сосна - та, що була молодший. - Під його свист так добре співати пісні! Давай-ка заспіваємо з тобою про далеку старовину, про нашу молодість. Адже нам з тобою є про що згадати! І під шум лісової бурі сосни, хитаючись, заспівали свою пісню: Ми скуті холодом, ми в сніговому полоні! Вирує і буяє вьюга.Под шум її хилить нас, древніх, до сну, І давню бачимо уві сні старовину -Тобто час, коли ми , двоє друзів, дві юних сосни, піднялися в вишінуНад хитка зеленню луга.Фіалкі у наших підніжжя цвіли, білили нам хвою хуртовини, І хмари летіли з імлистій дали, І бурею руйнувало елі.Ми до неба тяглися з мерзлої землі, нас навіть столетья зігнути Чи не могли вихори зломити не посміли ... - Так, нам з тобою є про що згадати, є про що розповісти, - сказала сосна - та, що була постарше, - і тихенько рипнули. - Давай-но поговоримо з цими дітьми. - І одна її гілка хитнулася, як ніби показуючи на Сильвестра і Сільвію.- Про що це вони хочуть з нами поговорити? - сказав Сільвестр.- Краще підемо додому, - шепнула Сільвія брату. - Я боюся цих деревьев.- Почекай, - сказав Сильвестр. - Чого їх боятися! Та он і батько йде! І вірно, лісовою стежкою пробирався їх батько з сокирою на плече.- Ось це дерева так дерева! Якраз те, що мені потрібно! - сказав селянин, зупиняючись біля старих сосен.Он вже підняв сокиру, щоб підробити сосну - ту, що була постарше, - але Сильвестр і Сільвія раптом з плачем кинулися до батька. - Батюшка, - став просити Сильвестр, - не руш цю сосну! Це Підопринебо! ..- Батюшка, і цю не руш! - просила Сільвія. - Її звуть Зацепітучу. Вони обидві такі старі! А зараз вони співали нам пісеньку ... - Чого тільки хлопці не вигадають! - засміявся селянин. - Де ж це чувано, щоб дерева співали! Ну да ладно, нехай собі стоять, якщо вже ви за них так просите. Я знайду собі і другіе.І він пішов далі, в глиб лісу, а Сильвестр і Сільвія залишилися біля старих сосен, щоб почути, що скажуть їм ці лісові велікани.Ждать їм довелося недовго. У вершинах дерев знову зашумів вітер. Він тільки що був на млині і так люто крутив млинові крила, що іскри від жорен дощем сипалися на всі боки. А тепер вітер налетів на сосни і почав бушувати в їх ветвях.Старие гілки загули, зашуміли, заговорілі.- Ви врятували нам життя! - говорили сосни Сильвестру і Сільвії. - Просіть же тепер у нас все, що хотіте.Но, виявляється, не завжди легко сказати, чого ти найбільше хочеш. Скільки не думали Сильвестр і Сільвія, а нічого не придумали, немов їм і бажати було нечего.Наконец Сильвестр сказав: - Я б хотів, щоб хоч ненадовго визирнуло сонце, а то в лісі зовсім не видно тропінок.- Так-так, і я б хотіла, щоб скоріше прийшла весна і розтанув сніг! - сказала Сільвія. - Тоді і птиці знову заспівають у лісі ... - Ах, що за безрозсудні діти! - зашелестіли сосни. - Адже ви могли побажати стільки прекрасних речей! І багатство, і почесті, і слава - все було б у вас! .. А ви просите те, що трапиться і без вашого прохання. Але нічого не поробиш, треба виконати ваші бажання. Тільки ми зробимо це по-своєму ... Слухай же, Сильвестр: куди б не пішов ти, на що б не глянув, всюди тебе буде світити сонце. І твоє бажання, Сільвія, виповниться: куди б ти не пішла, про що б не заговорила, завжди навколо тебе буде цвісти весна і танути холодний снег.- Ах, це більше, ніж ми хотіли! - вигукнули Сільвестр і Сільвія. - Дякую вам, милі сосни, за ваші чудові подарунки. А тепер прощайте! - І вони весело побігли додому.- Прощайте! Прощайте! - загомоніли слідом їм старі сосни.По дорозі Сильвестр раз у раз озирався, виглядаючи куріпок, і - дивна річ! - в яку б сторону він ні повертався, усюди миготів перед ним промінь сонця, виблискуючи на гілках, немов золото.- Дивись! Дивись! Сонце виглянуло! - крикнула Сільвія брату.Но ледь встигла вона відкрити рот, як сніг кругом почав танути, обабіч стежки зазеленіла трава, дерева вкрилися свіжим листям, а високо в блакиті неба почулася перша пісня жайворонка. - Ах, як весело! - вигукнули в один голос Сильвестр і Сільвія. І чим далі вони бігли, тим тепліше світило сонце, тим яскравіше зеленіли трава і деревья.- Мені світить сонце! - закричав Сильвестр, вриваючись в дом.- Сонце всім світить, - сказала мати.- А я можу розтопити сніг! - закричала Сільвія.- Ну, це кожен може, - сказала мати і засмеялась.Но пройшло трохи часу, і вона побачила, що в будинку щось негаразд. На дворі вже зовсім стемніло, настав вечір, а в хатинці у них все блищало від яскравого сонця. І так було до тих пір, поки Сильвестру не захотілося спати і очі у нього не закрилися. Але це ще не все! Зими кінця не було видно, а в маленькій хатині раптом повіяло весною. Навіть старий, засохлий віник в кутку і той почав зеленіти, а півень на своєму сідалі взявся співати на все горло. І він співав до тих пір, поки Сільвії не надоело базікати і вона не заснула міцним сном. Пізно ввечері повернувся додому селянин.- Послухай, батько, - сказала дружина, - боюся я, не зачарував чи хто наших дітей. Щось дивне робиться у нас в будинку! - Ось ще що придумала! - сказав селянин. - Ти краще послухай, мати, яку новину я приніс. Ні за що тобі не здогадатися! Завтра до нашого міста прибудуть власними персонами король і королева. Вони їздять по всій країні і оглядають свої володіння. Як ти думаєш, не відправитися нам з дітьми подивитися на королівську пару? - Що ж, я не проти, - сказала дружина. - Адже не кожен день в наші місця приїжджають такі важливі гості.На інший день вдосвіта селянин з дружиною і дітьми зібралися в дорогу. По дорозі тільки й було розмов, що про короля і королеву, і ніхто не помітив, що всю дорогу сонячний промінь біг перед саньми (хоча все небо було обкладено низькими хмарами), а берізки навколо вкривалися бруньками і зеленіли (хоча мороз був такий, що птиці замерзали на льоту) .Коли сани в'їхали на міську площу, народу там було вже сила-силенна. Все з побоюванням поглядали на дорогу і тихенько перешіптувалися. Говорили, що король і королева залишилися незадоволені своєю країною: куди не приїдеш - всюди сніг, холод, пустельні і дикі места.Король, як йому і належить, був дуже суворий. Він відразу вирішив, що в усьому винен його народ, і збирався як слід усіх наказать.Про королеву розповідали, що вона дуже замерзла і, щоб зігрітися, весь час тупотить ногамі.І ось нарешті вдалині показалися королівські сани. Народ замер.На площі король наказав візникові зупинитися, щоб змінити коней. Король сидів, сердито насупивши брови, а королева гірко плакала. І раптом король підняв голову, подивився на всі боки - туди-сюди - і весело розсміявся, зовсім так, як сміються всі люди.- Погляньте-но, ваша величність, - звернувся він до королеви, - як привітно світить сонце! Право, тут не так уже й погано ... Мені чомусь навіть стало весело.- Це, напевно, тому, що ви зволили добре поснідати, - сказала королева. - Втім, мені теж стало начебто веселее.- Це, ймовірно, тому, що ваша величність добре виспалися, - сказав король. - Але, проте, ця пустельна країна дуже красива! Подивіться, як яскраво висвітлює сонце оті дві сосни, що видніються вдалині. Позитивно, це чарівне місце! Я накажу збудувати тут дворец.- Так-так, неодмінно треба побудувати тут палац, - погодилася королева і навіть на хвилину перестала тупотіти ногами. - Взагалі тут зовсім не погано. Всюди сніг, а дерева і кущі покриваються зеленим листям, як у травні. Це прямо неймовірно! Але нічого неймовірного в цьому не було. Просто Сильвестр і Сільвія піднялися на огорожу, щоб краще розгледіти короля і королеву. Сильвестр крутився на всі боки - тому сонце так і сяяло навколо; а Сільвія базікала, ні на хвилину не закриваючи рота, - тому навіть сухі жердини старої огорожі вкрилися свіжої ліствой.- Що це за милі діти? - запитала королева, глянувши на Сильвестра і Сільвію. - Нехай вони підійдуть до мне.Сільвестр і Сільвія ніколи раніше не мали справи з коронованими особами, тому вони сміливо підійшли до короля і королеве.- Послухайте, - сказала королева, - ви мені дуже подобаєтесь. Коли я дивлюся на вас, мені стає веселіше і навіть начебто тепліше. Хочете жити у мене в палаці? Я накажу нарядити вас в оксамит і золото, ви будете їсти на кришталевих тарілках і пити з срібних склянок. Ну що, згодні? - Дякуємо вам, ваша величність, - сказала Сільвія, - але ми краще залишимося дома.- Крім того, в палаці ми будемо сумувати без наших друзів, - сказав Сільвестр.- А чи не можна їх теж взяти до палацу? - запитала королева. Вона була в чудовому настрої і анітрохи не сердилась, що їй возражают.- Ні, це неможливо, - відповіли Сильвестр і Сільвія. - Вони ростуть в лісі. Їх звуть Підопринебо і Зацепітучу ... - Що тільки не прийде в голову дітям! - вигукнули в один голос король і королева і при цьому так дружно розсміялися, що навіть королівські сани застрибали на месте.Король наказав розпрягати коней, а каменярі і теслі прийнялися негайно будувати новий дворец.Как не дивно, на цей раз король і королева були до всім добрі і ласкаві. Вони нікого не покарали і навіть розпорядилися, щоб їх скарбник дав всім по золотій монеті. А Сильвестр і Сільвія отримали на додачу крендель, який спік сам королівський пекар! Крендель був такий великий, що четвірка королівських коней везла його на окремих санях.Сільвестр і Сільвія почастували кренделі всіх дітей, які були на площі, і все-таки залишився ще такий великий шматок, що він ледь помістився на санях. На зворотному шляху дружина селянина шепнула чоловіку: - А ти знаєш, чому король і королева були сьогодні так милостиві? Тому що Сильвестр і Сільвія дивилися на них і розмовляли з ними. Згадай-но, що я тобі вчора казала! - Це про чаклунство-то? - сказав селянин. - Пусте! - Та поміркуй сам, - Не вгамовувалася дружина, - де це бачено, щоб взимку розпускалися дерева і щоб король і королева нікого не покарали? Повір мені, тут не обійшлося без чаклунства! - Все це бабські вигадки! - сказав селянин. - Просто діти у нас хороші - ось все і радіють, на них дивлячись! І вірно, куди б Сильвестр і Сільвія не прийшли, з ким би не заговорили, у всіх на душі відразу робилося тепліше і світліше. А так як Сильвестр і Сільвія завжди були веселі і привітні, то ніхто і не дивувався, що вони доставляють всім радість. Все навколо них цвіло і зеленіло, співало і смеялось.Пустинние землі біля хатинки, де жили Сильвестр і Сільвія, перетворилися в багаті ріллі і луки, і в лісі навіть узимку співали весняні птіци.Вскоре Сильвестр був призначений королівським лісничим, а Сільвія - королівської садовницей .Ни у одного короля ні в одному королівстві не було ніколи такого чудесного саду. Та й не дивно! Адже жоден король не міг змусити сонце слухатися його наказів. А Сильвестру і Сільвії сонце світило завжди, коли вони хотіли. Тому в саду у них все цвіло так, що любо було дивитися! Минуло кілька років. Одного разу глухий зимової пори Сильвестр і Сільвія пішли в ліс, щоб відвідати своїх друзів.У лісі бушувала буря, в темних вершинах сосен гудів вітер, і під його шум сосни співали свою пісню: Стоїмо, як бувало, міцні і стройни.То випаде сніг, то розтане ... і дивимося двоє друзів, дві старих сосни, Як знову змінюється зелень весниСнегамі Белей горностая, Як хмари проходять, дощами повні, і пташині проносяться стаі.Сосновая хвоя свіжа і густа -Завідуйте, в'язи і клени! Зима не залишить на вас ні листа -Развеет наряд ваш зелений! Але вічна сосен дана краса, в підземні надра пішла їх п'ята, А в небо - висока крона.Пускай негода вирує колом -Сосну НЕ повалить ні буря, ні ... Але не встигли вони доспівати свою пісню, як всередині стовбурів щось затріщало, заскрипіло, і обидві сосни повалилися на землю. Якраз в цей день молодшої виповнилося триста п'ятдесят п'ять років, а найстаршій - триста дев'яносто три роки. Що ж тут дивного, що вітри нарешті їх подужали! Сильвестр і Сільвія ласкаво пошарпали сиві, порослі мохом стовбури мертвих сосен і такими добрими словами пом'янули своїх друзів, що сніг кругом почав танути і рожеві квіти вересу визирнули з-під землі. І так багато їх було, що скоро вони закрили старі сосни від самих коренів до самих вершін.Давно вже я нічого не чув про Сильвестра і Сільвії. Напевно, тепер вони самі постаріли і посивіли, а короля і королеви, яких все так боялися, і зовсім немає на свете.Но кожен раз, коли я бачу дітей, мені здається, що це Сильвестр і Сільвія.А може бути, старі сосни обдарували своїми чудовими дарами всіх дітей, що живуть на світі? Може бути, і так.Недавно, в похмурий, непогожий день, мені зустрілися хлопчик і дівчинка. І відразу в сірому, тьмяному небі немов замигтів промінь сонця, все кругом посвітлішало, на хмарах обличчях перехожих з'явилася усмішка ... Ось тоді серед зими і настає весна. Тоді і лід починає танути - на вікнах і в серцях людей. Тоді навіть старий віник в кутку покривається свіжим листям, на сухий огорожі розквітають троянди, а під високим склепінням неба співають веселі жайворонки.

Сакаріус Топелиус

Зимова казка

Зимова казка

У великому дрімучому лісі, далеко на півночі Фінляндії, росли поруч дві величезні сосни. Вони були такі старі, такі старі, що ніхто, навіть сивий мох, не міг пригадати, чи були вони коли-небудь молодими, тонкими сосонками. Над усіма деревами, звідки не глянь, піднімалися їх темні вершини.

Навесні в густому гіллі старих сосен співав веселі пісеньки дрізд, а маленькі рожеві квіти вересу дивилися на них знизу вгору так боязко, ніби хотіли сказати: «Ах, невже і ми будемо такими ж великими і такими ж старими?»

Взимку, коли заметіль закутувала всю землю білою ковдрою і квіти вересу спали під пухнастими сніговими заметами, дві сосни, немов два велетні, стерегли ліс.

Зимова буря з шумом проносилася по частіше, змітала з гілок сніг, обламувала вершини дерев, валила додолу міцні стовбури. І тільки сосни-велетні завжди стояли твердо і прямо, і ніякої ураган не міг змусити їх схилити голови.

Але ж якщо ти такий сильний і стійкий - це що-небудь та значить!

У узлісся, де росли старі сосни, на невеликому пагорбі тулилася хатина, крита дерном, і двома маленькими віконцями дивилася в ліс. У цій хатині жив бідний селянин зі своєю дружиною. У них був клаптик землі, на якому вони сіяли хліб, і невеликий город. Ось все їхнє багатство. А взимку селянин працював в лісі - рубав дерева і возив колоди на лісопильню, щоб зібрати кілька монет на молоко і масло.

У селянина і його дружини було двоє дітей - хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Сильвестр, а дівчинку - Сільвія.

І де тільки знайшли для них такі імена! Напевно, в лісі. Адже слово «Сільва» в стародавньому латинській мові означає «ліс».

Одного разу - це було взимку - брат і сестра, Сильвестр і Сільвія, пішли в ліс, щоб подивитися, чи не попався чи в сильця, які вони розставили, який-небудь лісовий звірок або птах.

І справді, в один сильце попався білий заєць, а в іншій - біла куріпка. І заєць і куріпка були живі, вони тільки заплуталися лапками в тенетах і жалібно пищали.

Відпусти мене! - пролопотал заєць, коли Сильвестр підійшов до нього.

Відпусти мене! - пропищала куріпка, коли Сільвія нахилилася над нею.

Сильвестр і Сільвія дуже здивувалися. Ніколи вони ще не чули, щоб лісові звірі й птахи говорили по-людські.

Давай-ка і справді відпустимо їх! - сказала Сільвія.

І разом з братом вона почала обережно розплутувати сильця.

Тільки-но заєць відчув свободу, як щодуху помчав у глиб лісу. А куріпка полетіла геть так швидко, як могли нести її крила.

Підопринебо! .. Підопринебо все зробить, про що ви попросите! - крикнув заєць на скаку.

Просіть Зацепітучу! .. Просіть Зацепітучу! .. І все у вас буде, чого тільки не захочете! - прокричала куріпка на льоту.

І знову в лісі стало зовсім тихо.

Що це вони говорили? - сказав нарешті Сильвестр. - Про яких це Підопринебо і Зацепітучу?

І я ніколи не чула таких дивних імен, - сказала Сільвія. - Хто б це міг бути?

В цей час сильний порив вітру пронісся по лісі. Вершини старих сосен загомоніли, і в їх шумі Сильвестр і Сільвія ясно розчули слова.

Ну що, друже, стоїш ще? - запитала одна сосна в іншої. - Ще тримаєш небо? Недарма ж лісові звірі прозвали тебе Підопринебо!

Стою! Тримаю! - загула інша сосна. - А ти як, старина? Все воюєш з хмарами? Адже і про тебе не дарма кажуть - Зацепітучу!

Щось слабну я, - прошелестіло у відповідь. - Нині ось вітер поламав у мене верхню гілку. Видно, і справді старість приходить!

Гріх тобі скаржитися! Тобі ж тільки триста п'ятдесят років. Ти ще дитя! Зовсім дитя! А ось мені вже триста вісімдесят вісім стукнуло! - І стара сосна важко зітхнула.

Дивись, он повертається вітер, - зашепотіла сосна (та, що була молодший). - Під його свист так добре співати пісні! Давай-ка заспіваємо з тобою про далеку старовину, про нашу молодість. Адже нам з тобою є про що згадати!

І під шум бурі сосни, хитаючись, заспівали свою пісню:

Ми скуті бурею, ми в сніговому полоні!

Вирує і буяє хуртовина.

Під шум її хилить нас, древніх, до сну,

І давню бачимо уві сні старовину -

Той час, коли ми, двоє друзів,

Дві юних сосни, піднялися на висоту Над хиткою зеленню луки.

Фіалки у наших підніжжя цвіли,

Білили нам хвою хуртовини,

І хмари летіли з імлистій дали,

І бурею руйнувало їли.

Ми до неба тяглися з мерзлої землі,

Нас навіть столетья зігнути не могли

І вихори зломити не посміли ...

Так, нам з тобою є про що згадати, є про що розповісти, - сказала сосна (та, що була постарше) і тихенько рипнули. - Давай-но поговоримо з цими дітьми. - І одна її гілка хитнулася, як ніби показуючи на Сильвестра і Сільвію.

Про що це вони хочуть з нами поговорити? - сказав Сильвестр.

Краще підемо додому, - шепнула Сільвія брату. - Я боюся цих дерев.

Почекай, - сказав Сильвестр. - Чого їх боятися! Та он і батько йде!

І справді, лісовою стежкою пробирався їх батько з сокирою на плечі.

Ось це дерева так дерева! Якраз те, що мені потрібно! - зрадів селянин, зупиняючись біля старих сосен.

Він уже підняв сокиру, щоб підробити сосну - ту, що була постарше, - але Сильвестр і Сільвія раптом з плачем кинулися до батька.

Батюшка, - став просити Сильвестр, - не руш цю сосну! Це Підопринебо! ..

Батюшка, і цю не руш! - просила Сільвія. - Її звуть Зацепітучу. Вони обидві такі старі! А зараз вони співали нам пісеньку ...

Чого тільки хлопці не вигадають! - засміявся селянин. - Де ж це чувано, щоб дерева співали! Ну да ладно, нехай собі стоять, якщо вже ви за них так просите. Я знайду собі і інші.

Чекати їм довелося недовго. У вершинах дерев знову зашумів вітер. Він тільки що був на млині і так люто крутив млинові крила, що іскри від жорен дощем сипалися на всі боки. А тепер вітер налетів на сосни і почав бушувати в їх гілках.

Старі гілки загули, зашуміли, заговорили.

Ви врятували нам життя! - говорили сосни Сильвестру і Сільвії. - Просіть же тепер у нас все, що хочете.

Але, виявляється, не завжди легко сказати, чого ти найбільше хочеш. Скільки не думали Сильвестр і Сільвія, а нічого не придумали, немов їм і бажати було нічого.

Нарешті Сильвестр сказав:

Я б хотів, щоб хоч ненадовго визирнуло сонце, а то в лісі зовсім не видно стежок.

Так-так, і я б хотіла, щоб скоріше прийшла весна і розтанув сніг! - сказала Сільвія. - Тоді і птиці знову заспівають у лісі ...

Ах, що за безрозсудні діти! - зашелестіли сосни.

Адже ви могли побажати стільки прекрасних речей! І багатство, і почесті, і слава - все було б у вас! .. А ви просите те, що трапиться і без вашого прохання. Але нічого не поробиш, треба виконати ваші бажання. Тільки ми зробимо це по-своєму ... Слухай же, Сильвестр: куди б ти не пішов, на що б не глянув, всюди тебе буде світити сонце. І твоє бажання, Сільвія, виповниться: куди б ти не пішла, про що б не заговорила, завжди навколо тебе буде цвісти весна і танути холодний сніг.

Ах, це більше, ніж ми хотіли! - вигукнули Сільвестр і Сільвія. - Дякую вам, милі сосни, за ваші чудові подарунки. А тепер прощайте! - І вони весело побігли додому.

Прощайте! Прощайте! - загомоніли слідом їм старі сосни.

По дорозі Сильвестр раз у раз озирався, виглядаючи куріпок, і - дивна річ! - в йакую б сторону він ні повертався, усюди миготів перед ним промінь сонця, виблискуючи на гілках, немов золото.

Дивись! Дивись! Сонце виглянуло! - крикнула Сільвія брату.

Але ледве встигла вона відкрити рот, як сніг кругом почав танути, обабіч стежки зазеленіла трава, дерева вкрилися свіжим листям, а високо в блакиті неба почулася перша пісня жайворонка.

Мені світить сонце! - закричав Сильвестр, вриваючись в будинок.

Сонце всім світить, - сказала мати.

А я можу розтопити сніг! - закричала Сільвія.

Ну, це кожен може, - сказала мати і засміялася.

Але пройшло трохи часу, і вона побачила, що в будинку щось негаразд. На дворі вже зовсім стемніло, настав вечір, а в хатинці у них все блищало від яскравого сонця. І так було до тих пір, поки Сильвестру не захотілося спати і очі у нього не закрилися. Але це ще не все! Зими кінця не було видно, а в маленькій хатині раптом повіяло весною. Навіть старий засохлий віник в кутку і той почав зеленіти, а півень на своєму сідалі взявся співати на все горло. І він співав до тих пір, поки Сільвії не надоело базікати і вона не заснула міцним сном.

Пізно ввечері повернувся додому селянин.

Послухай, батько, - сказала дружина, - боюся я, не зачарував чи хто наших дітей. Щось дивне робиться у нас в будинку!

Ось ще що придумала! - сказав селянин. - Ти краще послухай, мати, яку новину я приніс. Ні за що тобі не здогадатися! Завтра до нашого міста прибудуть власними персонами король і королева. Вони їздять по всій країні і оглядають свої володіння. Як ти думаєш, не відправитися нам з дітьми подивитися на королівську пару?

Що ж, я не проти, - сказала дружина. - Адже не кожен день в наші місця приїжджають такі важливі гості.

На другий день вдосвіта селянин з дружиною і дітьми зібралися в дорогу. В дорозі тільки й було розмов, що про короля і королеву, і ніхто не помітив, що весь час сонячний промінь біг перед саньми (хоча небо було обкладено низькими хмарами), а берізки навколо вкривалися бруньками і зеленіли (хоча мороз був такий, що птахи замерзали на льоту).

Коли сани в'їхали на міську площу, народу там було вже сила-силенна. Все з побоюванням поглядали на дорогу і тихенько перешіптувалися. Говорили, що король і королева залишилися незадоволені своєю країною: куди не приїдеш - всюди сніг, холод, пустельні і дикі місця.

Король відразу вирішив, що у всьому винен його народ, і збирався як слід усіх покарати.

Про королеву розповідали, що вона дуже замерзла і, щоб зігрітися, весь час тупотить ногами.

І ось нарешті вдалині показалися королівські сани. Народ завмер.

На площі король наказав візникові зупинитися, щоб змінити коней. Король сидів, сердито насупивши брови, а королева гірко плакала.

І раптом король підняв голову, подивився на всі боки - туди-сюди - і весело розсміявся, зовсім так, як сміються всі люди.

Погляньте-но, ваша величність, - звернувся він до королеви, - як привітно світить сонце! Право, тут не так уже й погано ... Мені чомусь навіть стало весело.

Це, напевно, тому, що ви зволили добре поснідати, - сказала королева. - Втім, мені теж стало начебто веселіше.

Це, ймовірно, тому, що ваша величність добре виспалися, - сказав король. - Але, проте, ця пустельна країна дуже красива! Подивіться, як яскраво висвітлює сонце оті дві сосни, що видніються вдалині. Так це саме чудове місце в усьому моєму королівстві! Я накажу збудувати тут палац!

Так-так, неодмінно треба побудувати тут палац, - погодилася королева і навіть на хвилину перестала тупотіти ногами. - Взагалі тут зовсім не так уже й погано. Всюди лежить сніг, а дерева і кущі покриваються зеленим листям, як у травні. Це прямо неймовірно!

Але нічого неймовірного в цьому не було. Просто Сильвестр і Сільвія піднялися на огорожу, щоб краще розгледіти короля і королеву. Сильвестр крутився на всі боки - тому сонце так і сяяло навколо; а Сільвія базікала, ні на хвилину не закриваючи рота, тому навіть сухі жердини старої огорожі вкрилися свіжим листям.

Що це за милі діти? - запитала королева, глянувши на Сильвестра і Сільвію. - Нехай вони підійдуть до мене.

Сильвестр і Сільвія ніколи раніше не мали справи з коронованими особами, тому вони сміливо підійшли до короля і королеви.

Послухайте, - сказала королева, - ви мені дуже подобаєтесь. Коли я дивлюся на вас, мені стає веселіше і навіть начебто тепліше. Хочете жити у мене в палаці? Я накажу нарядити вас в оксамит і золото, ви будете їсти на кришталевих тарілках і пити з срібних склянок. Ну що, згодні?

Дякуємо вам, ваша величність, - сказала Сільвія, - але ми краще залишимося вдома.

Крім того, в палаці ми будемо сумувати без наших друзів, - сказав Сильвестр.

А чи не можна їх теж взяти до палацу? - запитала королева. Вона була в чудовому настрої і анітрохи не сердилась, що їй заперечують.

Ні, це неможливо, - відповіли Сильвестр і Сільвія. - Вони ростуть в лісі. Їх звуть Підопринебо і Зацепітучу ...

Що тільки не прийде в голову дітям! - вигукнули в один голос король і королева і при цьому так дружно розсміялися, що навіть королівські сани застрибали на місці.

Король наказав розпрягати коней, а каменярі і теслі прийнялися негайно будувати новий палац.

Як не дивно, на цей раз король і королева були до всіх добрі і ласкаві. Вони нікого не покарали і навіть розпорядилися, щоб їх скарбник дав всім по золотій монеті. А Сильвестр і Сільвія отримали на додачу крендель, який спік сам королівський пекар. Крендель був такий великий, що четвірка королівських коней везла його на окремих санях.

Сильвестр і Сільвія почастували кренделі всіх, хто був на площі, і все-таки їх коняка ледь дотягли крендель до дому.

Коли Сильвестр і Сільвія вляглися спати, дружина селянина шепнула чоловіку:

А ти знаєш, чому король і королева були сьогодні так милостиві? Тому що Сильвестр і Сільвія дивилися на них і розмовляли з ними. Згадай-но, що я тобі вчора казала!

Це про чаклунство-то? - сказав селянин. - Пусте!

Так поміркуй сам, - Не вгамовувалася дружина, - де це бачено, щоб взимку розпускалися дерева і щоб король і королева нікого не покарали? Повір мені, тут не обійшлося без чаклунства!

Все це бабські вигадки! - сказав селянин. - Просто діти у нас хороші - ось все і радіють, на них дивлячись!

І справді, куди б Сильвестр і Сільвія не прийшли, з ким би не заговорили, у всіх на душі відразу робилося тепліше і світліше. А так як Сильвестр і Сільвія завжди були веселі і привітні, то ніхто і не дивувався, що вони доставляють всім радість. Все навколо них цвіло і зеленіло, співало й сміялося.

Пустельні землі навколо хатинки, де жили Сильвестр і Сільвія, перетворилися в багаті ріллі і луки, і в лісі навіть узимку співали весняні птиці.

Незабаром Сильвестр був призначений королівським лісничим, а Сільвія - королівської садовницей.

У жодного короля ні в одному королівстві не було ніколи такого чудесного саду. Та й не дивно! Адже жоден король не міг змусити сонце слухатися його наказів. А Сильвестру і Сільвії сонце світило завжди, коли вони хотіли. Тому в саду у них все цвіло так, що любо було дивитися!