Спирт по келихах з рукава.

У Комерсанті - лайлива стаття про нових Таганський близнюків, дуже нагадала, що треба відписатися.

Але, мабуть, буду писати не про виставу, а за мотивами статті. Кожен пише про себе, а не про виставу.

Так, мені теж здалися не дуже дві жарти, про яких пише автор Коммерсанта. Я, правда, тут же про них забула, і згадала, лише читаючи статтю. Я якось намагаюся не помічати погане, якщо його зовсім трохи. Скрізь повинна бути своя ложка дьогтю і біла собачка. Біла собачка - це такий дизайнерський прийом. Треба неодмінно в готовій роботі залишити якийсь очевидний, що кидається в очі недолік. Щоб замовник сказав - агов, а ось це - приберіть. Так жарт з "гондолою" дійсно недоречна, а "я йому дала ... ляпас" - це настільки безглуздо і банально, що я навіть не помітила, але, напевно, це було, раз пише авторитетний критик. Була якась ще фраза "на межі", вже не пам'ятаю. Але три недоліку на тлі загальної удачі - це небагато. Недоліки, до речі, я зводжу до того, що італієць-режисер не знає російської мови в усіх нюансах і деталях. Саме гра слів йому не вдалася: грані непристойності дуже тонкі. А взагалі - комедія дель арте - ніби як вулична комедія, там завжди були непрямі, а прямі натяки, і таке інше, і натовп реготав. Так, коли в хороводі масок з'являється маска-охальніца і починає показувати всім свою велику надувну жопу - це виглядає як реконструкція карнавального елемента епохи Гольдоні. А "гондола" - сучасна гола жопа, що вже тут.

Взагалі комедія повинна бути комедією, а не підлесливою костюмованої реконструкцією, без сучасних "жоп" в ній не обійтися. Але залишимо дупи проктологів і критикам з серйозних видань і звернемо наші погляди на зірки.

Короткий зміст комедії Гольдоні «Венеціанські близнюки»: батько відправляє сина до багатого бездітного родича на виховання. Інший син (брат-близнюк першого) залишається вдома. Хлопчики знають про існування один одного, але виховані окремо, і при вражаючому зовнішній схожості зовсім не схожі внутрішньо. Під час карнавалу вони обидва потрапляють до Венеції, і там починається плутанина: нареченої братів плутають їх, слуги - теж плутають, все плутають, один брат знімає вершки, інший отримує за нього калатала.

Головним і основним героєм для мене став один з близнюків - Дзанетті. Дуже незвичайний (князь Мишкін), щирий ( "як пожежник" (с) Даун-Хаус), наївна людина, яка шукає кохання. Дорослий дитина. Чи не типаж, а характер. Штучна робота. Ролі близнюків виконує один артист (я бачила в цій ролі Олександра Лирчікова, в іншому складі це Дмитро Висоцький - його не бачила). Артист геніально перевтілюється: створюється повне відчуття, що на сцені - дві різні людини. Але залишитися повинен хтось один. На уклін вийде переможець.

Братика Дзанетті звуть Тоніно - він звичайний такий " хороший хлопець", Усереднений, ніякої. Тобто - маска. А Дзанетті - людина. Їх всього двоє - людей серед масок. Друга людина - злодій синьйор Панкраціо, закоханий в наречену Дзанетті. Зло грає Сергій Трифонов. Його синьйора Панкраціо - хоч він і гад останній - шкода, як шкода Клода Фролло з "Собору Паризької Богоматері". Він дуже людина - поганий, але людина. чи не маска "зла". Решта персонажі - або класичні маски італійської комедії (Коломбіна, Бригелла, Арлекін), або карнавальні маски (Місяць , Сонце, Смерть), або - комедійні типажі: два невдалих комічних нареченого, товстий і тонкий, покинуті і набутих нареченої, нерозумний, але гідний хеппі-енду батько-скнара, і т.д.

Це комедія, але в кінці помирають два головних героя. Саме люди вмирають: Дзанетті і Панкраціо. Залишаються маски. Маски - якщо вже вони маски - швидко забувають про смерть людей, адже люди належать до іншого світу, і те, що вони пішли з одного іншого світу (світу живих людей) в інший інший світ (мертвих людей) для масок ніякого значення не має. Головне, що у них все добре. Мені здається, це дуже важливо взагалі, і дуже про людей. Багато людей при житті перетворюються в маски, культивують свої маски, підсилюють. І намагаються позбутися від людей-людей, що нагадують про те, що буває якось інакше. Намагаються скоріше забути про них.

Дзанетті на повітряній кулі відлітає на небо, синьйор Панкраціо йде вмирати за куліси, і, як видно, провалюється в пекло, а Венецію заливає вода. Маска, яка зображує Смерть, затягує сцену прозорою синьою тканиною, ця повінь, і щасливі маски, швидше за все, залишаються під водою. Спочатку все веселилися, а потім - померли. Можна подумати так, а можна уявити, що вода - це забуття, яке покриє маски, які влаштували свої дрібні життя. А про Дзанетті і Панкраціо - уособлення абсолютного добра і абсолютного зла, з комічним, природно, відтінком - про них не забудуть. Вони зникли раніше, ніж на сцені з'явилася блакитна тканина забуття. Справжнє, зроблене від щирого серця добро чи зло, не забуваються.

Одне з найбільш приємних відкриттів вистави (інших артистів я вже бачила не раз, і знаю, які вони молодці нереальні) - це виконавець ролі одного Тоніно, "худого комічного нареченого-невдахи", закоханого в наречену Тоніно. Чарівний хлопець з офігенно самоіронією і дуже пластичний. Сцена дуелі двох женихів-невдах - це справжній танець. Ну і те, що цей наречений (за задумом режисера чи ні) явно не може зрозуміти, кого ж він любить більше - свого друга Тоніно, або його наречену Беаріче - особисто мене, так, мене, радує, тому що це мій Кінк, а хто не без слабостей?

Пошукала на сайті театру подробиці з життя цього артиста, з подивом виявила, що новий безликий лже-Ієшуа з остаточно зламаного "Майстра і Маргарити" і цей сонячний зайчик - одна особа. За «Майстри» все одно не прощу, але перестану ставитися упереджено. Добре, коли артисту дістається "його" роль. Погано, коли - "не його". І мені здається, що комічний дар в будь-якій людині прокидається раніше, ніж глибина і мудрість (яка не у всякій людині, будемо говорити прямо, прокидається).

На спектакль піду ще раз. І ще. Звичайно, шукати там Любимова не треба. Але Любимова вже і в Любимова не залишилося. Немає нічого незмінного і т.д. Все закінчується, що колись почалося, але зовсім не зникає, а трансформується в щось інше, і рукописи не горять, і навіть не знищиться, бо залишається в світі щось невловиме, щось, що змінилося завдяки цьому. Дуже багато в світі змінилося завдяки театру Ю. П. Любимова. І буде продовжувати змінюватися. Спасибі цьому театру, синя тканина забуття його не затягнеться ніколи. Новий театр я теж буду любити. Нехай у них все буде добре.

Я дуже далека від артистичного світу, але мені здається, що кожен хороший артист - він у чомусь трохи Дзанетті. Щира людина, що не розучилася дивуватися світу, велика дитина, Який шукає любові.

А хороший режисер - це ляльковод синьйор Панкраціо?

УВАГА! Термін бронювання квитків на всі вистави Театру на Таганці становить 30 хвилин!

Карло Гольдоні

комедія

режисер - Паоло Ланді
художник - Санті Міньеко
Адаптація п'єси - Паоло Ланді
балетмейстери - Лідія Біонді, Лучано Броджі
Фехтування - Костянтин Любимов
хормейстер - Тетяна Жанова

«Венеціанські близнюки» - це легка і витончена комедія дель арте за однойменною п'єсою Карло Гольдоні, поставлена ​​італійський режисер Паоло Еміліо Ланді і художником Санті Міньеко - в точному проходженні канонами комедії дель арте. Сюжет історії простий і нехитрий - два брата-близнюка, що не підозрюють про існування один одного, закохуються в одну і ту ж дівчину. У цій плутанині буде і сміх, і сльози, і підступність, і, звичайно ж, щаслива розв'язка.
Спектакль сповнений світла, музики, і тієї чистої радості, що буває тільки в дитинстві. На дві години глядачі забудуть про тривоги і суєті буднів, щоб зануритися в світ наївних дитячих уявлень.

У виставі звучить музика А. Вівальді, Д. Тартіні, Г. Гендель, Л. Франчіші.

Дійові особи та виконавці:

Доктор Баландзоні, адвокат у Вероні	Сергій Ушаков Іван Рижиков
Розаура, дочка Доктора	Юлія Стожарова Анастасія Захарова
Панкраціо, один Доктора	Сергій Трифонов Ігор Ларін
Дзанетті і Тоніно, брати-близнюки	Дмитро Висоцький Олександр Лирчиков
Лелио	Костянтин Любимов
Беатріче, кохана Тоніно	Марфа Кольцова Галина Володіна
Флориндо, один Тоніно	Філіп Котов
Коломбіна, служниця в будинку Доктора	Поліна Нечитайло Марина Антонова
Бригелла, слуга в будинку Доктора	Олексій Граббе
Арлекіно, слуга Дзанетті	Сергій Цимбаленко
Житель	Микита Лучихин
Тібурціо, ювелір	Теймураз Глонти
капітан	Михайло Лукін
господар готелю	Ервін Гааз
1-й Поліцейський	Антон Ануров Роман Сорокін
2-й Поліцейський	Олександр Марголін
3-й Поліцейський	Кирило Комаров
1-ша Маска	Анастасія Захарова Олександра Басова
2-а Маска	Галина Володіна Марфа Кольцова
3-а Маска	Єлизавета Висоцька
4-а Маска	Катерина Варковая Марія Акименкова
чернець	Ервін Гааз
птах	Теймураз Глонти
путана	Олексій Граббе
єпископ	Кирило Комаров

прем'єра:грудень 2011 р

тривалість:2 години 10 хвилин

Паоло Еміліо Ланді (італ. Paolo Emilio Landi) - італійський режисер, тележурналіст, професор Ричмондского університету (США, штат Віргінія)

Паоло Еміліо Ланді з відзнакою закінчив театральний факультет Римського університету, працював в якості тележурналіста в багатьох країнах на всіх континентах, за винятком Австралії. Займався документалістикою і зараз знімає документальне кіно для Державного італійського телебачення. Він успішно поєднує дві сфери діяльності - театр і телебачення. Вільно володіє кількома мовами, включаючи російську, англійську, французьку.

У Росії творча естетика Паоло Еміліо Ланді знайшла для себе благодатний грунт, і його постановки залишаються в репертуарах театрів протягом багатьох років.
Його режисерським дебютом в 1986 році стала постановка п'єси Тома Стоппарда «Після Магрітта». Справжній успіх прийшов до Паоло Еміліо Ланді після поданій ним блискучої режисерській версії п'єси Е. Іонеску «Лиса співачка».

Режисер неодноразово повертався до цього твору. Він ставив його в театрах Італії, Франції, США і в Росії. Паоло Ланді вміє знайти і показати смішне в сумному і навпаки, сумне в смішному. Він широко використовує для передачі задуму акторську пластику, доведену до хореографічної точності. А текст в його режисурі - не тільки сюжетний орієнтир, а й найважливіший елементзвуковий партитури вистави.

Паоло Е. Ланді закінчивши Римський університет "La Sapienza" (заснований в 1303), захистив дисертацію на кафедрі літератури за фахом «Американська література». Темою його роботи була одна з пізніх п'єс Теннессі Вільямса «Гра для двох». У цій п'єсі з'єднується блискуча драматургія з оригінальним текстом, образи якого часом нагадують нічні кошмари. У своїй режисерській роботі Паоло Ланді знову звернеться до цього твору і поставив за ним спектакль, світова прем'єра якого відбулася в 1989 році на Фестивалі мистецтв в місті Todi ( Міжнародний фестивальв Умбрії).

В кінці 90-х років Паоло Еміліо Ланді вперше приїхав в США, в репертуарний театр Мілуокі, щоб здійснити постановку п'єси К. Гольдоні «Слуга двох панів», визнану в результаті кращим театральним подією року. Трохи пізніше почалося його постійну співпрацю з Університетом Річмонда (штат Віргінія), куди його запрошують для читання курсу лекцій з театрознавства і де він продовжує режисерські експерименти разом зі своїми студентами. Спектр творчих уподобань режисера досить широкий: від класики італійського театру (К. Гольдоні, Е. Скарпетта, Л. Піранделло, Е. де Філіппо) і п'єс англійських драматургів сучасності - Т. Стоппард, М. Фрейн до «театру абсурду» і мьюзиклов ( Lady "s Night).

Незмінний успіх постановок Паоло Ланді таїться в тонкому поєднанні трагічного і комічного почав, психологізму в дусі Станіславського, майстерному застосуванні музики, хореографії та відеоряду.

Головні герої - аристократ Тоніно, розумниця-інтелектуал, сміливий і рішучий, і добряк Дзанетті, що славиться простачка завдяки своїй щирості і простодушності. Розлучення ще в дитинстві і виховані нарізно, брати-близнюки не знають про існування один одного. Волею обставин Тоніно і Дзанетті в один і той же час потрапляють в Верону, не підозрюючи про те, що їх поява внесе плутанину в життя і любовні пригоди мешканців города.Тоніно розшукує свою кохану Беатріче, яка вирішила втікати з Венеції, щоб з'єднатися з Тоніно, і тепер чекає його в Вероні, відмовляючи переслідує її закоханому Лелио. Збіднілий доктор Баландзоні дуже сподівається на те, що його вихованка Розаура, від якої він приховує таємницю її походження, вийде заміж за наявного багатого Дзанетті і вдалим заміжжям вирішить фінансові проблеми доктора. Розаура, яка вважає себе дочкою Баландзоні, мріє про романтичне кохання і чекає не дочекається зустрічі з женіхом.Горнічная Розаури - Коломбіна, яка пообіцяла доктору не розповідати Розаури сімейну таємницю, в свою чергу сподівається, що він посватав її за слугу Дзанетті - веселуна Арлекіно. А друг сім'ї підступний Панкраціо йде на все, щоб завоювати серце Розаури і домогтися розриву її заручин з Дзанетті. Одним словом, пристрасті так і киплять!

"Де більше театральності і життя - в суді або в театрі - невідомо. Швидше за все, і там, і там.
Даючи уроки італійської мови дочкам французького короля, Карло Гольдоні довів число п'єс до 267.
І - якщо судити по цій постановці - потрібно поставити, і переглянути їх усі.
Просто для життєвого тонусу, радості і модною «терапії мистецтвами».
Особливо цікава п'єса під назвою «Прекрасна грузинка». Чому ж обрані близнюки?
Швидше за все, ця - одна з кращих.
то в цьому спектаклі можна отримати задоволення від ефекту «четвертої стіни».
Коли актори спілкуються з глядачем під час представлення, і все-все-все, як правило, отримують від цього задоволення.
Цей ефект - не сучасний, а навпаки, ще від античного театру дістався в спадок театру на Таганці. І театр це спадок помагає щосили:
Актори кричать щось на кшталт «Хай живе Таганка», проносять швидко, на тлі загальної движуху на сцені стрічку з рекламою вистави «Коріолан», заводять спілкування з людиною із залу на ім'я Серьога
Співають «ось крокує дружно в ряд італійський наш загін»
і т.д.
І нам подобається.
Ще подобаються актори.
Вони і талановиті, і симпатичні одночасно, вони - музичні, відмінно рухаються, ось, наприклад Капітан (поліція) практично відтанцював свою роль, епізодичну, але ефектну ... "

bulyukina_e
Як я дізналася що таке «комедія дель арте» в Театрі на Таганці

"... Це спектакль, з великою часткою імпровізації, в якому деякі актори грають в масках. Так як дія відбувається під час карнавалу в Вероні, то маски виглядають особливо доречно і іронічно.
Вистава найбільше схожий на карнавал - приголомшливі костюми, маски, італійські пристрасті, пісні, музика Вівальді зроблять свято з будь-якого непогожих літнього дня. Але найбільше мені сподобалося спілкування акторів з залом і імпровізація ( «Зупиніть, Віті треба вийти ...» - сказане до місця) ...
Цього разу я розповім про фінал, тому що він мене спантеличив і в цілому не псує всіх плюсів постановки. Дзанетті вмирає, випивши отруту, який йому відрекомендували як засіб забуття і одночасно залучення жінок. Його відкинули і Розаура, і Беатріче, і він, таким чином, вирішив їм помститися. Здавалося б, трагедія.
Але немає, все вирішується якнайкраще і без Дзанетті, всі щасливі. А такий дивний поворот сюжету, як мені здається, виправдовує жанр, адже близнюків грає один і той же актор, і на уклін він міг вийти тільки в ролі одного з братів. Виходить, що хоч комедія місцями навіть занадто смішна, але все ж змушує серйозно задуматися про відносини ... "

catherine_catty
«Венеціанські близнюки» або Відчуй себе глядачем XVIII століття.

"Коли я була маленькою, я, як багато дівчаток, часто уявляла себе принцесою або придворною дамою. Виходжу я в довгій сукні зі шлейфом з карети ... Або танцюю я на балу ... Або ось ще: сиджу я в придворному театрі і дивлюся п'єси Шекспіра, Мольєра або Гольдоні ... Ну, щодо карети - це вам в туристичні місця треба. Там і верхом, і на кареті покатають. Правда скільки це буде коштувати - велике питання. Але я каталася. Дуже хотілося щоб дитяча мрія збулася . З танцями - до ролевикам або реконструкторам. А от щодо театру ... Ермітажний театр в Пітері? театр в садибі Останкіно? Потрапити складно, зал для глядачів маленький ... Є ще варіант: в театрі на Таганці Паоло Еміліо Ланді поставив п'єсу Гольдоні « венеціанські близнюки ».
«Яке диво! - скажіть ви - Цей автор і зараз популярний, його п'єси йдуть у театрах весь час ». Так-то воно так. Але Ланді поставив саме комедію дель арте. З костюмами XVIII століття, з усіма прийомами саме цього жанру. Так, фільм «Слуга двох панів» за п'єсою того ж Гольдоні прекрасний, я люблю його ніжно. Але він поставлений в сучасній манері. А спектакль ні. Якщо 300 років тому прийнято було щоб Арлекіно і Бригелла носили маски, так вони їх і носять. Вводили тоді актори в текст п'єси алюзії на сучасні події? Будь ласка, текст XVIII століття прекрасно поєднується з «еврамі», Таганці і телеграмою. Спілкувалися актори з глядачами? Скільки завгодно! Загалом, це прекрасна можливість на тему «Відчуй себе глядачем XVIII століття» з усіма плюсами і без мінусів (Ну, там, незручний костюм, антисанітарія та ін.) ...
Відмінно грали всі. Але окремо хочу відзначити Дмитра Висоцького, виконавця ролей Дзанетті і Тоніно. Так, я розумію, актори - майстри перевтілення. Але людина, не кажучи ні слова, міг показати що ось це - хоробрий і розумний Тоніно, а ось це - його невдалий і недалекий брат-близнюк. Мовчки. Це суперклас! ... "

Напередодні новорічних свят в Театрі на Таганці пройшла прем'єра нового спектаклю « венеціанські близнюки». Це перша постановка після відставки Юрія Любимова здійснена режисером Паоло Ланді, італійської творчою групою художників, хореографів, майстрів сцени і артистами театру.

«Венеціанські близнюки» - комедія дель арте - зворушлива і забавна любовна історія з несподіваним трагічним кінцем, поставлена ​​за п'єсою знаменитого італійського драматурга Карло Гольдоні. Перш за все, це яскравий і барвистий спектакль в дусі венеціанського карнавалу і середньовічного театру з масками, інтригами і гумором. Він не має на увазі глибоких роздумів, а за задумом самого режисера, повинен подарувати людям радість, розважити, дати можливість зануритися в атмосферу дитячих казок з добрими і злими героями.

Відіофрагмент вистави "Венеціанські близнюки"

На сцені розгортається любовна інтрига братів близнюків волею долі потрапили в один і той же місто. Обидві ролі виконує один артист - Дмитро Висоцький. Перевтілюючись то в енергійного і сміливого Тоніно, що намагається розшукати свою кохану, то в наївного і нерішучого Дзанетті, який приїхав свататися до іншої героїні, він постійно створює плутанину, в результаті якої виникає маса кумедних непорозумінь. У любовні історії і таємниці своїх господарів замішані і їх слуги, які теж намагаються знайти своє щастя. Барвисті костюми і маски доповнюють образи, задумані режисером, підкреслюючи гаму простих людських почуттів персонажів: любов і ревнощі, страждань, сумнівів, жадібності і помсти. Артисти демонструють чудове володіння мімікою та пластикою, клоунадою, що межує зі своєї техніці з акробатичними номерами, б'ються на шпагах, закохуються і переживають. Вистава не буяє довгими монологами героїв, і міг би бути досить зрозумілий і без слів. Це новизна в постановці театру, привнесена сучасної західної драматургією. До речі, за відгуками артистів, при підготовці вистави Паоло Ланді не так пояснював їм, що потрібно робити, скільки показував, і свої ролі вони осягали, скоріше, на рівні відчуттів. Також, на рівні відчуттів і сприймається спектакль.

Перед початком прем'єри на прес-конференції режисер і провідні артисти, зайняті в постановці, розповіли журналістам про те, як йшла підготовка, репетиціях і сам спектакль. Робота тривала протягом півтора місяців безперервних репетицій нестандартних рішень і творчих знахідок. Артистам було цікаво долучитися до культури і техніці італійського театру, спробувати новий, незвичний для Таганки стиль гри, пройти свого роду майстер-класи у нового режисера. Вони відзначили «чарівну атмосферу», що панувала під час репетицій і те задоволення, яке отримують від гри.

Режисер Паоло Ланді вже близько двадцяти років працює з російськими театрами. Це його двадцять третій постановка. Російська мова вивчив самостійно «на сцені» і вільно нею володіє. Він вважає, що комедії дель арте, як сценічне мистецтво, необхідно для Театру на Таганці, тим більше зараз, коли відбуваються істотні зміни. За словами режисера: «Треба вміти веселитися, дружити, любити один одного, ми любимо глядача і цю любов передаємо йому, допомагаємо на дві години, поки триває спектакль, повернутися в дитинство, відчути щастя». Він вважає, що комедія «Венеціанські близнюки» матиме успіх у російської публіки, і спектакль буде касовим.